Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.

* * *

Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.
Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.
Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.
Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.
– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.
– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.
Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.
Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.
На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.
– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.
Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.
Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.
– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.
– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?
– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.
Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.
З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77