перед Богом свій гріх за сліпого сина, Івана Йосиповича, який донедавна приходив до нас вечорами на співанку. Ще немовлям вона поклала його на городі в сповиточку проти сонечка, а сама стала картоплю полоти. А того дня було якесь релігійне свято. Поле собі, та й поле. Довідається до немовляти – спить. Вона й далі полоти. Та й допололася. Чи то гаряче літнє сонце, чи сира земля забрали в хлопчика зір – осліп. Відтоді й вірить баба Хима в силу Божу, в те, що це він покарав її за гріх, що всіх людей він карає за вчинені ними гріхи. Тільки я ніяк не міг збагнути: при чому тут були ми. Мати, я, Галька, інші наші сусіди й односельчани. Не ми ж організовували в селі колгосп! І церкву не наші люди закривали! Нехай Бог, якщо він є, покарає тих, хто це зробив! Та й звідки йому взятися, тому Богові. Бо коли б він був, то що-що, а закрити церкву не дав би нікому. Якщо він всесильний і всемогутній.
– Дурниці то все! – заперечив я Гальці. – Менше бабу Химу слухай, та зробіть з Параскою те, що бригадир сказав.
– Оце ж я й прийшла до вас заступа попросити, бо в нашому держак поламався.
Того дня я йшов до школи довше, ніж ходив раніше. Боявся наступити на жаб, які запрудили стежку й не хотіли мені її звільняти. Тоді я виламав гілку з бузини над канавою і, йдучи, розмітав ці бридкі створіння поперед себе, звільняючи собі в такий спосіб дорогу.
Було повно жаб і на подвір'ї школи та попід самою школою, й тітка Софія, запаливши кілька багать навколо неї, відмітала їх з-під стін великою березовою мітлою.
До дзвінка на урок ми товклися в коридорі, чхаючи й кашляючи від диму, і тільки й розмовляли про жаб. Хто боїться їх, хто ні, хто бачив найбільшу, а хто зовсім маленьку, мало не таку, як блоха, – фантазували. Незважаючи на порожні шлунки, стиха кепкували один над одним, стримано посміхалися. Іван Крупка розповів мені, що в них на Окопі жаб чи не найбільше, все болото кишить ними, повні човни поналазило, а чорногузи ходять з одвислими волами й навіть не дивляться собі під ноги – понаїдалися.
А коли ми зайшли в клас, Павло Іванович, не чекаючи наших запитань, одразу ж пояснив нам, що поява такої кількості жаб це майже подібна історія з комарами, їх теж розвелося багато у зв'язку з частими дощами, з вологістю. Але була, на його думку, й інша причина. Вони могли просто переселятися з одного місця в інше, з непридатного в придатніше, десь, можливо, люди примінили проти них якісь засоби, от вони й вирушили шукати собі іншого пристанища. Днів через Два-три жаби зникнуть, тому не треба нічого проти них вживати, панікувати й прислухатись до шкідливих чуток.
– Павле Івановичу, а можна вас запитати? – підняв раптом руку єдиний на весь наш клас рудочубий Василько Перепелиця з першої парти.
– Запитуй, – дозволив учитель.
– Мій дід каже, – підвівся за партою Васько, – Що жаби їдять комарів. От Бог і послав нам так багато жаб, щоб вони знищили комарів.
Павло Іванович, як завжди, витримав паузу й відповів:
– Так, жаби справді живляться комарами, але досі я не чув і ніде не читав, щоб вони у якійсь місцевості повністю виловили комарів. Про Бога ж твій дід сказав просто по старості своїй, наші старі люди вірять у якусь надприродну силу. Чи є ще в когось запитання? – обвів усіх нас поглядом.
Запитань ніхто не мав, і тоді Павло Іванович сказав нам:
– А тепер ідіть додому, допомагайте батькам.
Ми, звичайно, не закричали «Ура!», якби це, скажімо, було рік тому, але залишилися вдячні вчителеві за таке його рішення й охоче пішли по домівках.
…Справді, як і казав Павло Іванович, через кілька днів основна маса жаб зникла з села, хоч немало їх ще й залишилося по ямах і канавах, у норах і калюжах. Люди полегшено зітхнули, можна було хоч вільно вулицею пройти.
Проте на цьому жаб'яча історія не закінчилась, навпаки – продовжилась новим видом жаб, зеленими, скрекотливими, або, як їх у нас прозвали, – летючими.
Це були дивні, рідкісні жаби. Таких, казала наша сусідка баба Хима, вона ніколи за своє життя не бачила, не кажучи вже про мою матір. Побачивши таку жабу вперше, мати, як вона це робила часто, сплеснула з подиву руками й вимовила: «Хай Бог милує, таке гарне!»
Жабки ці й справді приваблювали своєю красою. Кажу «жабки», бо були вони такими маленькими, немов іграшковими, схожими на модні колись брошки жабок, які продавалися в нашій крамниці і їх любили носити дівчата. Спинки ці жабки мали світло-зеленого кольору або скоріше – салатного. Гладенькі, блискучі, немов щойно пофарбовані. Животики білі, лапки – жовто-червоні чи, навпаки – червоно-жовті. А ще правильніше – немов золотисті. Голівки в райдужному обідку, і дві маленькі зернинки жовтих очиць. Очі нерухомі, немов скляні. Цяцька, та й годі. І не лазить, і не стрибає ця жабка по землі, а прилипло сидить на зеленому листі низькорослих дерев, на широкому листі бур'янів, горобини. Цих новоявлених жабок, не придивившись пильно, важко було побачити, зате легко почути. Вони несамовито скрекоті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77