від опухлості, з розпущеними русявими кісками, подали тим двом, що в ямі. Ті вклали дівчинку поруч з висохлим дідом і гукнули нагору: «Давайте далі!»
Коли дядьки стали за руки й за ноги знімати літню жінку в довгій спідниці з повернутою чомусь назад головою, мене занудило, я більше не витримав, узяв Гальку за руку й попросив:
– Ходімо мерщій, мене вже починає трясти. Водночас з нудотою я відчув, що у мене справді починало все тремтіти всередині, робилося млосно, зашуміло в голові. Значить, піднімалася температура.
Від кладовища до нас додому стежкою через городи три хвилини ходу. Але ми з Галькою побігли. Бо у мене вже вичерпувалися сили.
Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.
…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.
За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:
– Н-но-о, ряба-а!
І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.
Я заплющив очі й накрив голову рядном.
– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.
Я розкутався.
– Ну, де була, що чула? – питаю.
– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.
Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.
З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:
– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.
Галька охоче згоджується:
– Ходімо!
Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.
– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?
Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.
Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.
Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.
Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.
Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!
Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.
Від жалю за ді
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77