дро води.
Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.
Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.
Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.
– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.
Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.
Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.
Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.
Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.
– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.
– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.
На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.
– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?
– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.
Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:
– Господи, сохрани й помилуй!
У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:
– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…
Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.
Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.

Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ

Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.
– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!
Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.
Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.
І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:
«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!
Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.
– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.
Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.
Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.
Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.
Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77