в хтось вертався.
Скоріше – перехожі якісь.
Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.
Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.
Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.
– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.
– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.
Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.
– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.
Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.
Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:
– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.
Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.
Але дід Прокіп сказав суворо:
– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!
Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.
– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»
Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.
Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.
Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.
Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.
Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.
Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…
І знову я відчуваю, як солодко пахне зеленее жито. І знову я вдихаю його запах на повні груди. Жито, житечко… З волошками синіми, чарівними.
…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.
Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».
Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…
Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77