– Запам'ятай, синку, цього доброго чоловіка на все
життя.
– Запам'ятаю, – пообіцяв я, хоч мені було незрозуміло, – чому Задорожний порадив нам іти на станцію в Яготин, а не в Згурівку.
Та спитав у матері про це лише вдома.
– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.
Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.
…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.
Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.
– Одержав-таки? – перепитав Іван. – Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.
– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.
Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.
Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.
Все ж натякнув:
– Може, й поїдемо… Пізніше…
Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах.
Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти.
Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався:
– Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав…
Іван розуміюче відказав:
– Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені…
Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися.
Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон:
– Зачекай, я зараз до тебе вийду.
– Чого тобі? – питаю.
– Зажди, скажу.
За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом.
– Ну, кажи! – Я до нього.
Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі.
– Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав…
На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався.
– Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе…
Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його.
Антон витер сльози з очей.
– Зрозумів? Еге?
– Авжеж! – підтвердив я.
Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов.
– Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець…
– Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі…
– Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того, що Антона призвів таке вчинити голод.
– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.
– Ні! – щиро відгукнувся я.
І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.
…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.
Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.
Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.
– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.
Я не погодився:
– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.
Мати подумала-подумала й запропонувала:
– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.
І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.
– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.
А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.
– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?
– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.
– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.
Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з маті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77