міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.
В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.
Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.
Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.
Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.
Батька заарештували.
Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.
Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.
Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.
Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.
Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.
Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.
Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.
Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.
З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.
…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.

Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ

Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.
Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.
Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково проходив мимо щоранку і в обідню пору. Тобто йдучи до школи й повертаючись додому, бо іншого шляху у мене просто не було.
І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..
– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.
Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.
Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.
Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на спі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77