Кущ глоду роздумував про те, як набухають у нього ягоди, які вони будуть гарні І червонобокі, і як їм треба вологи і сонця, але не забагато, і як їх треба оберігати від зайців та білок і всіх бажаючих обдирати ягоди завчасу, і страхав своїми колючками.
Ліщина шепотіла про спілі коричневі горіхи і пухнастих рудих білок, про те, що слід їй ширше плодитись і розпросторюватись, що найкраща і найважливіша в лісі – це горіхова родина, бо ж горіхи – головне багатство лісу.
– Ось воно! – прошепотіла Царівна О і вказала пальцем на м’яке червонувате світло, що дивом дивним лилося звідкись з-поміж кущів. Серед темені лісу і пронизливої жовтизни місячного сяйва м’який, але яскравий колір іншого світла вочевидь був дивним.
Вони підійшли ближче, і раптом серед кущів, між високих лапатих вигинів папороті, що здіймалась у зріст Волина, впала в їхні очі надзвичайно гарна велика червона квітка, від якої і струменіло у темряву Купальської ночі оце дивне червоне світло.
Тонкі ніжні пелюстки квітки ніби переплітались одна з одною, ніби також струменіли вгору зсередини, мов язички полум’я, жовтуваті, червонуваті і темно-червоні, сплітались вони у ніжну гаму добірних барв, поєднання яких і творило оце світло.
Волин ніколи не уявляв, що квітка може випромінювати світло. Світилось усе довкола так, ніби запалили серед ночі маленького каганця, який горить таким яскравим червоним вогнем.
Напрочуд привабливою була квітка. Коли дивитися на неї, здавалося, що вогонь цей зігріває, заспокоює, лікує і голубить, знімає усі тривоги.
– Зірви її, – сказала Царівна О. – Це твоя ніч. Віднині ти будеш Княжичем Озера, і квітка папороті додасть тобі міці й сили, чудодійних спроможностей, про які я й не знаю, і ти ще по знаєш – ніхто не знає до наступної миті, коли ти зірвеш її. Навіть Ті, що все знають, ще цього не знають, бо цього ще нема. Той, хто зірве її, стане іншим. З такого, яким він є, розвинеться враз у такого, яким він і тільки він міг би бути і може бути. Отож, з цією квіткою ти станеш, яким лиш мріяв би стати, але ніколи б не став, якби був звичайним.
– Ого! – озвалась сова у лісі. – Вже час! Ого!
– Поспішай! – прошепотіла Царівна О. – Бо це можливе тільки серед ночі і тільки серед цієї. А вже повертає на ранок, чуєш – сова попереджає!
Волин ступив уперед. Якусь мить ніби вагався, але це десь усередині, ще просто якісь залишки його людського єства ворушились у ньому, ще блискавкою майнула думка про родину, про себе в ній. Але то була блискавка, а не думка, і в наступну мить, озирнувшись і зустрівшись із очима Царівни О, з очима кохання і вічного блаженства, пристрасті і знання, він простяг руку і зірвав квітку.
І в цю мить ніби вибух струсонув кущем папороті, і Волин піднісся вгору, тримаючи квітку, від якої все ще струменіло червоне світло і осявало доволі велику частину лісу. Враз довкола куща папороті зібрались найдивніші лісові створіння, ті, кого Волин досі ніколи не бачив, а лише чув про їхнє існування – лісовики, планетники, літавиці, мавки і стрижені, русалки і змії, вовкулаки й упирі, куці і куцики та багато інших, більших й менших, які мали більш чи менш людську подобу або творили поєднання людини із звіром, як-от вовкулаки, що були ніби люди із вовчими мордами і порослі шерстю, а інші – ніби вовки, але з обличчям людини, подібним до звірячого.
Лісовики були напівцапками, від половини порослі шерстю і з копитами; подібні до них, тільки багато менші і з ріжками, були куці й куцики; з-поміж чарівних зміїв були й такі, що зовсім схожі на людину, в якої тільки важкий хвіст з лускою ріс ззаду, а під руками складені були перетинчасті крила, і обличчя було з видовженими вперед щелепами і довгими губами, під якими поміж двох рядів тонких і гострих зубів миготів тонкий роздвоєний язик.
Всіх не міг водночас розрізнити й побачити Волин, що, злетівши вгору з квіткою папороті, спокійно застиг над ними в повітрі. А лісовий люд усе прибував, і не було числа йому. Гурт цей зібрався так швидко, що Волин не встиг опам’ятатися, як старий лісовик із довгою сивою бородою – Володар Лісу, зрозумів Волин, саме він і є! – змахнув палицею і гукнув: «Це він, Княжич Озера! Це він, повий у нашій родині!»
– Це він! – загукали всі, і голоси їхні були радієш і приязні, вони махали руками, плескали в долоні або тупотіли ногами, одне слово, зчинився святковий шум.
Царівна О стояла між них мовчки, вдивляючись у Волина, легенько плескала в долоні, аби не відставати від інших, і Волин вже знав усе.
Зависши у повітрі над Лісом, він раптом відчув, що знає усе про всіх тих, хто вітав його унизу, знає, хто що може, хто чим володіє, хто що робить і чому, зрозумів, що царство Лісове й Озерне підпорядковане законам і правилам, як і скрізь, тільки все тут інше.
І він тепер належить до цього царства, і в нього є своє призначення, свої обов’язки і свої можливості.
І житиме він в Озері, і розділятиме владу над Озером з Царівною О. А позаяк прийшов у цей світ ще не до кінця зрілим, ще ледве юнаком, то і за становищем в Озері він буде другим, після Царівни О, і лишиться тепер вічно юним.
Так він подумав про себе – вічно юний. Але й сильний теж – Володар Озерного краю.
Враз ще щось вибухнуло в папороті, і вже Волин стояв біля Царівни О, і не було більше нікого поряд, а квітка, яку він тримав у руці, дотлівала, однак вогонь її не гас просто, а ніби входив у Волина, аж доки наступної миті уся квітка мовби розчинилась у руці Волина і щезла, і він відчув у собі нові незнані сили.
– Ходімо! – сказав він Царівні О. І вже без неї легко піднявся у повітря, і, тримаючи її за руку, сам перелетів до Озера, почуваючи, що лет його, Озерного Княжича, обмежений, що лиш на певній відстані від Озера він може літати в повітрі, але ж і чув, що може і що зараз може, і полетів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39