Тому вона знала, що він нікуди не поспішає, а в неї ж у селі, що недавно розташувалося неподалік від озера, батько, мати, молодший брат і дві сестри, та ще родичі й сусіди. Село маленьке, усі про всіх знають. Ще хтось забреде сюди та побачить нас разом – будуть потім пересуди та поговори в селі.
– Чому? – спитав Волин. – Що тут поганого? Адже ми кохаємось, це природно...
– Не вдавай із себе малого! – сказала Леа розсерджено. – Тим більше, я не знаю, де ти там жив і як, але ж видно, що розгуляний добряче, хоч і молодий, і все тобі просто. Не те, що я! Не знаєш, чи що? Село як повстане проти когось, то й вигнати може світ за очі, ще й прокляне і все таке! Людей треба шанувати!
– Я забрав би тебе з собою, якби тебе вигнали! – сказав Волин , і враз збагнув, що говорінь дурниці, і йому стало страшно і тоскно.
Він забув, на мить, але справді забув, що живе в Озері, що він – не така людина, як Леа, а щось зовсім інше і що його буття мас дуже мало зв’язку з її світом. А вже забрані її кудись, то й поготів – нема місця, нема нічого, просто неможливо...
Леа дивилась на нього залюбленим поглядом, а він поправився:
– Забрав би тебе, якби мав куди. Неодмінно забрав би. А то – хата виходить ніби братова, хоч і маленька, як от ця, де ми зараз. А в мене самого – лиш вітер довкола...
– Якщо ти кохаєш мене насправді, то, може, підеш до нас у прийми? Якщо хочеш зі мною жити, щоби ми мали спільних дітей, щоби...
Волин обійняв дівчину і закрив її вуста поцілунком, міцно притискаючи до себе. В очах у нього стали сльози.
– Ми ще поговоримо про все це докладніше, ще знайдемо якийсь вихід, а зараз – поспішаймо!
Вмить він одягся у те, що було на ньому, коли вони з Леою прийшли сюди, і, схопивши дівчину за руку, побіг із хатини навздогін западаючому за Ліс сонцю.
Захекані, спинились на березі Озера.
– Зачекай хвилинку, – сказав Волин і метнувся у кущі неподалік, звідки витяг обидва кошички, з якими Леа йшла по ягоди, вщерть наповнені суницями й чорницями.
– Оце так-так! – сплеснула руками Лса. – Коли ж це ти встиг? Диво та й годі!
– В мене було припасено заздалегідь, я назбирав усе ще до твого приходу, але заховав. Ніби знав, що знадобиться, бо забракне часу...
Насправді Волин лишив порожні кошики в кущах і гукнув на поміч Леса і його люд. Лес пробурчав, що для людей так багато працювати він не хотів би, але Волин вмовив, що це потрібно йому, Волинові. І старий приятель виконав прохання Волнна якнайкраще.
– Тепер удома мене не надто лаятимуть! – з полегшенням зітхнула Леа. – Але ж і гарні ягоди, та ще й стільки!
Волин пройшов з нею Лісом мало не до самого села, несучи кошики. Це вже не вперше проводжав він Леу, дивився віддалік на людей, па хати, коней і корів, яких ті люди попривозили з собою. Приходив він сюди і сам, спостерігаючи за людьми десь із високого дерева або з кущів, намагаючись зрозуміти, пізнати ближче, осягнути той світ, у якому народилась і жила Леа.
Часом він бачив там і її, бачив хату, її батьків, усю їхню родину. Високого ставного батька з великими чорними вусами, завжди у крислатому солом’яному капелюсі, повнувату, сказати б огрядну, матір з лагідним голосом, яким вона кликала малих дітей їсти або ж закликала курей чи гусей.
Усе здавалося Волинові казкою. Дивовижною, надзвичайно цікавою, манливою, привабливою казкою, куди цікавішою від тих, що розповідав йому старий сом про озерне життя чи Лес про лісові пригоди. То все було цікаво, але то був звичайний Волинів світ, там він розумів усе одразу, а тут... Люди були схожі на нього, але – інші. Всі одягнуті, та ще й чимало одягу чомусь натягали вони на себе. Повсякчас клопоталися біля хат, біля худоби, ще й обробляли ділянки землі, щось сіяли, використовуючи для цього коней і биків.
Деякі речі Волин розумів одразу ж, вони ніби зринали з глибини його знань, а деякі – не міг збагнути ніяк і боявся спитати Леу, бо міг би зрадити своє незнання, викликати в ній підозру щодо себе, підозру, якої найбільше боявся.
Бо це могло б зруйнувати усе. Те все, що зараз складало Волинове літнє щастя.
Волин і Леа підійшли близько до села, вечір уже запав, і в сутінках багряно-червоно світилися у селі багаття, горіло в печах, палилися каганці, і вогні творили образ села таємничим і навіть страшним для Волииа.
Він поцілував Леу, й вона побігла до свого дому, а Волин стояв іще певний час під деревом і дивився, як зникав у сутінках її силует, як уже зникла вона у своєму дворі, як зачинилися за нею двері, як вийшла згодом її родина вечеряти надвір...
Останнього він уже не бачив, лиш уявляв собі, йдучи назад, до Озера. Йшов повагом, сумний, замислений, занурений у глибоку зажуру. Бо радість, яку він спізнав сьогодні, була надзвичайно високою, здавалося, такого він не знав ще. Але за цією радістю крилась прірва, що лежала між ним і його коханою, прірва, через яку він проклав тоненьку хистку кладку, що могла кожної наступної хвилини впасти і щезнути назавжди, лишивши їх по різні боки буття у близьких, але й неймовірно далеких їхніх світах.
У нього почало пекти в грудях, у животі, і він збагнув, що надто довго був поза водою, що він не може без води, і тому Леа – це літня казка, це – чудовий сон, це – прекрасне марево, яке творить Перелесник у хмарах, граючись і розважаючи лісовий і озерний люд.
Йому захотілося плакати, а потім – вмерти. Він не хотів більше так жити, не міг, не хотів бути кимось, хто є ніким для найкоханішої істоти.. Але все було неможливе. Сльози проступили у нього на очах, але спрага дедалі більше сушила його, і він збагнув, що вмерти так він не зможе, лише довго буде мучитись, поки хтось не вкине його у воду, як велику рибу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39