ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Тепер вони гарчали голосно й люто. «Зараз кинуться на мене», — подумав я, стискаючи ножа. Однак пси лягли на землю, поклавши морди на передні лапи. Вони не зводили з мене очей і весь час гарчали.
Я озирнувся. Адже десь поблизу повинен бути хазяїн цих собак.
Обережно ступив уперед. Пси підвели голови й загарчали дужче. Тоді я тихо й мелодійно свиснув. Тварини схилили голови, прислухаючись до мого посвисту. Нараз один пес зірвався на ноги і, гавкаючи на мене, почав кружляти навколо намету.
У лісі хтось владно засвистів, і собаки кинулися в хащі.
«Отже, з ними була людина?» — подумав я.
Пси зникли в лісі безгучно, як духи. Запала тиша, і здавалося, що все це тільки примарилося мені.
Але спати я вже не міг. Не мав мужності лягти в наметі. «Хтозна, чи не кружляє той чоловік із псами десь поблизу? Чого він сюди прийшов? Чи, бува, не стежити за мною? Ні, мабуть, не це він мав на думці, коли відпустив собак. Може, хотів мене тільки налякати? А якщо так, то це, певне, він ?»
Сівши на траву, я закурив цигарку і просидів так з годину, а то й більше. Щоб не змерзнути, я приніс з намету ковдру і вкрився.
Ніч тяглася страшенно довго. Ліс уночі гомінкіший, либонь, ніж удень. В кущах без упину щось шаруділо, в траві весь час шелестіло, а високо, в верховітті, іноді тріскотіло. Коли-не-коли щось тупотіло, пищало, падало. І ніяк не можна було збагнути — чи то шарудить якась звірина, чи скрадається лісом людина; впала з дерева шишка, чи хтось спіткнувся об коріння?
Спершу я пильно прислухався до всіх лісових звуків. Зрештою мене почав змагати сон, але я так і не наважився лягти в наметі. Раз у раз мою увагу привертав несподіваний шурхіт або тріск гілки. Загорнувшись у ковдру, я сидів навпочіпки на траві, заплющив очі й майже спав.
Мабуть, я все-таки заснув на якусь мить. Збудив мене гуркіт, що сполохав нічну тишу. Я широко розплющив очі і мало не впав з подиву. Мені здалося, що я іще сплю.
…З того боку, де стояв на роздоріжжі дерев'яний хрест, яром їхав чорний автомобіль з погашеними фарами. Це був новітній чорний лімузин, його мотор працював майже нечутно і, якби я лежав у наметі, то, можливо, взагалі не збагнув би, що їде машина. М'яко погойдуючись на вибоях лісової дороги, вона повільно посувалася, схожа на великого чорного птаха із зв'язаними крильми.
Було надто темно, щоб побачити, хто вів машину і чи є в ній, крім водія, ще люди. Та поки я отямився від подиву, чорний лімузин зник за закрутом яру…
Невдовзі я побачив його знову. Мабуть, водій нарешті зорієнтувався, що дорога веде тільки до узлісся. Він повернув і, ввімкнувши фари, їхав тепер куди швидше, немов надолужував згаяний час. Увесь яр був осяяний світлом потужних фар, воно засліпило й мене.
Машина зникла там, звідки й з'явилася — в пащі яру. Ще якийсь час я бачив, як миготіло світло фар серед стовбурів дерев, та незабаром усе оповила нічна темрява.
«Звідки взялася тут машина? — дивувався я. — Чого вона кружляє лісовим бездоріжжям? Водій зблудив чи заїхав сюди навмисне?»
Я глянув на годинника: була третя година ночі. Вже скоро розвидниться, липневий день починається рано.
Я пішов у намет і ліг спати. Свідомість, що за якусь годину світатиме, надала мені відваги, я одразу заснув і прокинувся допіру о десятій ранку. Поснідавши, згорнув намет і поклав його до «сама».
«Прощавай, яре, прощавайте, нічні жахи, — подумав я, сідаючи за кермо своєї чудернацької машини. — Надалі я хочу спати спокійно, нічого не лякаючись».
Удень я відвідав у містечку крамницю пані Пілярчикової — це прізвище я прочитав на вивісці над дверима. Взявши пляшку пива, я пив її, доки ми лишилися в крамниці самі. Тоді я спитав:
— А де той острів, прошу пані?
— Який острів? — здивувалася Пілярчикова.
— Отой, що про нього ви розповідали, коли я був тут минулого разу. Острів, на якому загинув Барабаш.
— Гм, — пробурмотіла Пілярчикова і підозріло зиркнула на мене.
Я вийняв з кишені згорнений вчетверо план місцевості. У мого приятеля була гарна чотириколірна авторучка, тож, хоч план був накреслений невправно, пані Пілярчиковій він здався, мабуть, надзвичайно таємничим, повним незрозумілих рисок, рисочок і хрестиків.
— Чи це не той острів? — спитав я, поклавши аркуш на прилавок, і навмання тицьнув пальцем в якесь місце на плані.
Пані Пілярчикова безпорадно розвела короткими руками.
— Хіба я розуміюся на такому? Нічого я не знаю, нічого.
Я заплатив за пиво.
— Ви ще відвідаєте мою крамницю? Відвідаєте, правда ж? — допитувалася вона, проводячи мене до дверей.
Я знизав плечима.
— Чого ж я маю вас одвідувати, коли ви нічого не знаєте…
Вона схилилася до мого вуха й прошепотіла:
— Коли ви мені щось розкажете, то і я вам розкажу. Кивнувши головою, я вийшов на вулицю, певний, що моя особа дуже зацікавила пані Пілярчикову. А що вона належала до жінок балакучих, то я міг сподіватися: звістка про мене й моя цікавість до Острова злочинців дійде до вух того, на кого я чекав іще вчора і хто, можливо, намагався відвідати мене минулої ночі.
Пообідавши в заїзді й накупивши в крамниці харчів, я поїхав лісом аж до місця, де колись приставав річний пором. Тут я в'їхав «самом» у воду, — тепер він знову правив за моторного човна. Мені не треба було ні в кого питати, де Острів злочинців, адже його зазначено на моєму плані. Це був той самий острів, на якому пам ятного вечора я почув совиний зойк, а потім вигук: «Ба-ра-баш»…
Здалека Острів злочинців видавався великою суцільною купою старих тополь і кущів верболозу. Береги високі, стрімкі, підмиті швидкою течією; де-де земля посунулася до води разом з кущами, і їхнє гілля, затоплене у воді, сколочувало вири, вкриті білим шумовинням.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63

ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ    

Рубрики

Рубрики