ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


Від головного річища Вісли острів майже неприступний, бо коло берегів така глибина, що річкові пароплави могли пропливати повз нього на відстані кількох метрів. Від рукава річки берег острова низький, з багатьма затоками й піщаними виступами. Затоки глибоченько врізалися в острів, а береги густо поросли лозою, тож могли стати доброю схованкою для мого «сама».
Але все-таки я не наважився лишати машину на воді. Знайшовши місце, де можна було б вибратися на берег, я вирубав лозовий кущ і проїхав в глиб острова.
Там я побачив дві великі галявини, де росла гостра, як на дюнах, трава. Галявини перетинала вузенька стежка, що вилася від берега рукава до берега головного річища Вісли, — до місця, де стояла збита з дощок будка. Біля неї лежали старі річкові бакени, а при стіні — сигнальні прапорці для пароплавів.
На першій галявині росло кілька самотніх розлогих осокорів, а між осокорами була могила, про яку згадували гарцери. На могилі, вкритій дерном, я побачив віночок із жовтої материнки, а на грубому стовбурі найближчого осокора хтось глибоко вирізав хреста.
Друга, більша галявина була ближче до Вісли. Від води її ділила тільки вузенька смужка лози. Ось тут я й вирішив отаборитися. Місце я вибрав вигідне, з краю галявини. З трьох боків мене обступав густий верболіз. Якби хтось схотів уночі дістатися до мене, то наробив би такого шелесту, що я напевне збудився б. Тільки з одного боку лишався вільний простір. Але звідси я бачив стежку, що бігла через увесь острів, бачив дах будки і річкові сигнальні знаки над ним.
«Я й справді Томаш Бродяга, — думав я, вбиваючи кілки. — Третій день у цій місцевості і втретє, щораз на іншому місці, напинаю свого намета».
О шостій годині вечора я вже добре влаштувався. Квапився, бо небо затягли хмари, заходило на дощ. Повітря було тепле, але вологе. «Після дощу похолодніє», — вирішив я.
Тепер я лагодився з вечерею. Ще в містечку купив пачку грибної юшки й макарони, тож нагрів на спиртівці води й всипав в окріп порошок, старанно вимішуючи ложкою, як написано було на обгортці. Я так у це вдався, що й не зауважив молодої жінки, яка йшла до мене стежкою через галявину. Вгледів її аж тоді, як вона була майже біля намету.
Висока, в чорному дощовому плащі, жінка підходила сміливо, рішуче, як чоловік, засунувши руки в кишені. Її чорне коротке волосся було зачесане набік, по-чоловічому. Ця молода жінка вбранням, зачіскою і, напевне, поводженням невміло наслідувала чоловіків.
Я й далі колотив свою юшку ложкою й не повернув голови в її бік навіть тоді, коли вона спинилася за три кроки від мене і якийсь час стояла мовчки.
Нарешті, не повертаючи голови, я сказав:
— Слухаю вас…
— Кого й чого ви тут шукаєте?
Я поклав ложку й обернувся до дівчини. Мабуть, мої широко розплющені очі вимовляли щирий подив.
— Нікого й нічого я тут не шукаю.
Дівчина всунула руки глибше в кишені, і я подумав, що вона стиснула кулаки.
— Навіщо ви сюди приїхали? Навіщо тут кружляєте? Голос у дівчини був низький, дуже приємний. Але її настирливість образила мене. Я вирішив показати їй свою зневагу, відвернувся знов до своєї кухні, поколотив ложкою в каструлі і спробував, яка виходить на смак грибна юшка, а тоді сказав:
— Я навіть не припускав, що тут не можна ходити. Дуже перепрошую, але я не знав, що ця земля — приватна власність.
— Не вдавайте з себе дурня, — пробурмотіла вона. Я знизав плечима.
— Нічого я не вдаю. Це якось само виходить…
— Не прикидайтесь. Ви добре розумієте, що я маю на увазі.
— На жаль, властивість відгадувати чужі думки мені не притаманна.
— Це ви ночували вчора там, де була сторожка?
— Я.
— А тепер перейшли сюди…
— Авжеж. Ви ж самі бачите… — тримаючи в руці ложку, я зробив широкий жест, показуючи на намет, гараж і на весь острів. Потім, поклавши ложку в каструлю, додав: — А взагалі я збираюся ставити свого намета в різних місцях і надовго ніде не затримуватись.
— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.
Тепер я і справді здивувався.
— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.
— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.
Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.
— Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.
Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.
Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:
— Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.
— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.
Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.
— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.
Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.
— До побачення! — гукнув я дівчині.
Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Знов лучники. — Легенда й дійсність. — Де шукати пригоди? — Історія Бурштинової кімнати. — Підозріла поведінка доктора Роде. — Загадкова смерть старого науковця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63

ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ    

Рубрики

Рубрики