— Бандит Урганов. — Сенсаційне відкриття вченого Тарасова. — Чи можна відтворити обличчя небіжчика? — Вчені й криміналісти. — Антропологія на службі міліції. — Чий череп знайдено в бункері? — Скалбанин човен. — Жахлива ніч. — Знов руда дівчина.
Запросивши пана Опалка до свого намету, я почастував його шоколадом та цигарками, а коли він добре пригостився, спитав:
— Чи ви чули, що сказала пані Пілярчикова, коли побачила голову, яку ви відтворили?
Пан Опалко кивнув головою, а це мало означати, що він чув слова пані Пілярчикової.
— А чи не гадаєте ви, що це надзвичайний випадок? Адже Пілярчикова впізнала чоловіка, який восени був у неї в крамничці.
Опалко похитав головою. Я не знав, що й думати: чи пан Опалко нічого не підозрював, чи не вважав цей випадок надзвичайним. Тож я питав далі:
— Мабуть, ви відтворили справжнє обличчя небіжчика? Інакше кажучи: певно, зреконструйована голова схожа на справжню?
Пан Опалко мовчки кивнув раз, удруге і нарешті втретє. Очевидно, він був глибоко переконаний, що точно відтворив обличчя людини, череп якої знайдено в лісі в старому бункері.
Я недовірливо глянув на Опалка. Він зрозумів мій погляд і вийшов з намету, але за мить повернувся з розгорненою книжкою і подав її мені.
Це була російська книжка «За сімома печатками» — збірник праць з археології та антропології. Розділ, який пан Опалко пропонував мені прочитати, мав назву: «Людина й череп».
Я лишився сам один і взявся читати книжку. Зміст її перекажу дуже скорочено.
Свого часу великий успіх мала повість, надрукована в радянському журналі «Огонек». Це був пригодницький твір про те, як міліція розшукувала небезпечного злочинця на ім я Урганов. Нарешті до міліції надійшла звістка: бандит Урганов загинув, замерз у тундрі. Але у слідчого виник сумнів, чи не фальшива та звістка або чи не є вона ще однією хитрою витівкою спритного злочинця. На північ виїхав кримінолог. Він привіз череп, який вважався черепом загиблого злочинця. Міліція, що мала фотокартки Урганова, після копітких досліджень встановила, що це череп не бандита, А щоб переконатися в цьому, череп надіслали вченому Тарасову, аби той відтворив обличчя небіжчика. І ось, в міру того, як працював Тарасов, ставало очевидним — чоловік, що замерз у тундрі, не Урганов…
Пригодницька повість, яка друкувалася в популярному тижневику, звичайно, не могла бути джерелом наукових висновків. Адже уява письменника невичерпна. Проте для багатьох науковців, а надто для археологів та антропологів, робота такого вченого, як Тарасов, могла бути надзвичайно корисною й зробити науці неоціненні послуги. Адже палеонтологи віддавна вміють відтворювати тварин за їхніми кістками. Знаменитий Кюв'є твердив, що йому досить одного зуба, аби уявити та відтворити істоту, якій належав той зуб.
Тож могло б здатися, що нема нічого простішого, як відтворити зовнішність людини. Проте це надзвичайно важко. При відтворенні тварини нас задовольняє загальна, «типова» схожість. Досить того, що вчений відтворює корову взагалі, і нікому не спаде на думку вимагати від нього, щоб це була конкретна Красавка чи Лиска.
Що ж до відтворення образу людини, то тут величезне значення має її раса, ба навіть родинна схожість. Адже якби професор Тарасов відтворив за черепом просто людину, то його праця не. мала б для кримінологів ніякого значення. Він мав відтворити (і відтворив) обличчя конкретної людини, ідентичність якого підтвердила здогади кримінологів.
У тому ж таки «Огоньку» (№ 21 за 1956 рік) можна знайти інформацію про цікаве досягнення ад юнкта Військової медичної Академії В. П. Петрова, який відтворив «модель» обличчя вбитого (труп уже розкладався) так точно, що його впізнала мати.
Тож із цього виходить, що історію, яку розповіли нам автори детективної повісті, не вигадано. Правда, В. П. Петров мав справу з цілою головою — хоч уже й деформованою, — а не з черепом, як професор Тарасов, однак він зробив найважливіше: відтворив родинну схожість небіжчика.
Є підстави припускати, що автори пригодницької повісті, надрукованої в «Огоньке», мали на думці певного вченого і його наукові досягнення, а саме — антрополога й скульптора Михайла Герасимова. У великій науковій праці «Реконструкція обличчя за черепом» учений стисло виклав свою теорію. Ця книжка, що має 600 сторінок, складається на 90 відсотків з таблиць, діаграм і чисел і доводить, що на підставі самого тільки черепа можна відтворити справжній портрет небіжчика.
Навколо цієї цікавої книжки одразу спалахнула дискусія. Адже треба пам'ятати, що досі вчені взагалі не наважувалися відтворювати людські обличчя за знайденими кістками. Єдині спроби — із досить добрим результатом — це ідентифікація черепа на підставі портрета людини.
На початку минулого століття, через двадцять один рік по смерті Шіллера, склеп, де його поховано, відчинили і побачили аж двадцять три кістяки. Який кістяк великою німецького поета? Один череп порівняли з посмертною гіпсовою маскою Шіллера, але думки вчених у цьому питанні розбіглися. Суперечка тривала чотири роки. Тільки коли могильний склеп відчинили вдруге, знайшли череп, розміри якого співпадали з посмертною гіпсовою маскою поета.
У такий саме спосіб розпізнали останки багатьох видатних людей — Гайдна, Баха, Данте, Гете, Канта, Кромвеля. Та всі ці факти мають небагато спільного з археологією. Адже перед археологами завжди стоїть протилежне завдання — вони знаходять череп і по ньому хочуть відтворити портрет небіжчика. А як це зробити?
Ще в XIX столітті вчені намагалися розв'язати це важке питання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63