Але в приміщенні не було нікого. Безлюдним був і сусідній зал.
Северсон затримався на хвилинку біля великої скляної призми, зацікавившись її складною будовою. Йому навіть і на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серце і що в такому ж термостаті недалеко звідси маленька бульбашка повітря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайність цього оточення не збуджувала, а пригнічувала Северсона, нагадувала йому про непевність його власного становища в незнайомому світі. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серці болісну тугу.
Гнаний бажанням зустрітись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфіладою лабораторних приміщень і зупинився аж тоді, коли зачув голоси.
Він зазирнув у щілину напіводчинених дверей. Перед ним був великий, яскраво освітлений, майже порожній зал. Понад його стінами стояло кілька скляних шаф з апаратами, а посередині — операційний стіл, оточений групою лікарів з масками на обличчях. Двоє з них сиділи біля приладів і уважно стежили за екранами, на яких через однакові проміжки часу перебігали яскраво-зелені химерні лінії.
— Серце працює нормально… — пролунав голос Наташі Орлової.
— Температура?.. — запитав академік Тарабкін.
— Тридцять вісім і три…
— Ну й завдав нам клопоту цей хлопчина! — зітхнув хтось з полегкістю. — Теж мені винахідник: братися до отакого досліду!
— А хіба ми з вами були не такі? — засміявся Тарабкін. — Ну, нічого: все гаразд. Серце витримало, опіки загояться… Ось що, друзі: йдіть-но відпочивати. Зі мною біля пацієнта лишиться тільки Наташа. О четвертій ранку нас змінять Роберт та Андрій.
— Замість вас лишусь я, товаришу академік. Ви не спали минулої ночі! — промовив один з лікарів.
— Я вже звик, та й спати мені треба менше, аніж вам, молодим, — заперечив Тарабкін. — Ідіть відпочивайте спокійно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помітив. Але його побоювання були марними: лікарі, мабуть, вийшли іншими дверима.
Довгий час тривала пауза, а потім Тарабкін запитав:
— Чому ви сьогодні така мовчазна, Наташо?
— Мовчазна?.. Та ні, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Він, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно він знайомився з новим життям тільки з допомогою телевізора, а тепер вступив у нього самостійно. Хотіла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але він такий небалакучий..
— Як і кожен мешканець Півночі… — сказав Тарабкін. — Не сподівайтесь, що він одразу ж буде торжествувати. Поки що він тільки глядач, навіть коли обмацує все власними руками. І я побоююсь, що у нове життя він вступив надто рішуче.
— Чому ви так гадаєте?
— Світ за ці роки дуже змінився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а він потрапив у майбутнє несподівано, бачить тільки зовнішній бік речей, а вглиб — не зазирнув. Він не знає смислу того, що діється навколо; ще не розуміє, що техніка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що він говорив вам на електростанції. Боявся, що не зуміє проіснувати; що його ніхто не візьме на роботу, бо він не знає нових машин… Ми повинні розвіяти оцей його страх, допомогти людині відчути впевненість у власних силах… Як це зробити — не знаю…
Ще помовчали. Потім Наташа запитала нерішуче:
— А може, слід подивитись, як він там?
— Так, так, Наташо, біжіть… — погодився Тарабкін.
Для Северсона настала мить, коли далі зволікати вже не можна було. Він підійшов до дверей, постукав.
— Зайдіть! — сказав Тарабкін. — О, це ви?.. Яким вітром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, і Наташа пішла поглянути, як вам спиться…
— А її не можна повернути? — стурбувався Северсон. — Вона злякається, якщо не знайде мене в кімнаті.
— Ні, ні. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих… Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд…
— Я прийшов попросити… хотів вас попросити… — збентежений Северсон не міг підшукати потрібних слів. — Не гнівайтесь, що я турбую вас вночі… Не вважайте це за невдячність: мені подобається у вас, але…
— …Але вітчизна лишається вітчизною, чи не так? — посміхнувся Тарабкін. — Догадуюсь, що ви хотіли сказати мені саме це. Ну, що ж — я збирався відвідати вас завтра вранці і повідомити, що лікування закінчилось раніше, аніж ми гадали. І в цьому нам дуже допомогли ви самі. Ви — стійкий хлопчина… Розлучаюсь з вами неохоче — адже ви таки трошки мій син. Але що ж вдієш: «Додому, додому кличе дорога!» — як сказав колись старий китайський поет.
На відеофоні поблизу операційного стола блимнуло червоне світло, і на екрані з'явилось стурбоване обличчя Наташі Орлової:
— Що робити?.. Северсон знову зник…
— …І чекає вас тут. Він хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранці ви вдвох вилітаєте до Норвегії…
***
Северсон уже давно спав спокійним сном, коли Наташа подала Тарабкіну копію одчайдушного «листа в минуле». Академік похитав головою:
— Я зрозумів його стан одразу ж, як тільки він поткнувся в двері. Гадаю, що подорож на батьківщину буде для нього найкращими ліками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тільки там він зможе віднайти самого себе… Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
— Помилку? — знизала плечима Наташа.
— Так. Не можна було лишати пацієнта самотнім. Ми мусили дати йому компаньйона з тієї ж хвилини, коли він прийшов до пам'яті. А можливо, йому ще краще дихалося б у товаристві багатьох людей. Самотність — поганий друг, а ще гірший порадник. Слідом за нею ходять похмурі думки, а іноді й розпач.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134