Йому охоче пояснили, що всі фільтри, особливо ж фільтр № 3 (так називалася установка для просвічування), запроваджено після того, як Хичу Мислячому приснився сон, буцімто на нього готувався збройний напад. Терористів у тому Хичевому сні вчасно викрили: обшукали, повідбирали в них бомби, а самих стратили. Тільки один з них вцілів і навіть лишився на волі: під час обшуку він проковтнув бомбу. Тепер ходить і кожної миті може вибухнути. Для цього і просвічують всіх, щоб, бува, цей терорист з бомбою в череві не пробрався до кабінету Хича і не вибухнув у присутності їх найнижчої схильності.
Після просвічування всіх трьох відвели до приміщення, що мало урочисту назву: «Зал Запису Справ», і попросили зачекати, поки з Легіону Любові прийдуть їхні офіційні характеристики. Відповідний запит послано було ще під час обшуку.
Знову ввійшов чемний служитель і поклав перед Купхейпом товсту канцелярську книгу з прошнурованими, пронумерованими й проштемпельованими сторінками.
— Книга Справ, — поважно пояснив і розгорнув на тому місці, де кінчалися списані й починалися чисті сторінки. — Отут ви повинні докладно викласти суть тої справи, задля якої домагаєтесь найнижчої аудієнції.
І знову Купхейп писав докладно, сумлінно, вдумливо. Час немов зупинився. На великому стінному тоццойті цифри, здається, зовсім не мінялися.
Відсунулась панель, на порозі знову той же чемний служитель.
— Ваші схильності, — урочисто промовив він, — вітаю з закінченням перевірки. Щойно з Легіону Любові отримано ваші характеристики. Всі вони позитивні. Згідно з ними Департамент Особистих Справ видав офіційний дозвіл на зустріч ваших схильностей з їх найнижчою схильністю. Хич ехип!
— Ехип, — розгубився горбань, — але ж я ще не дописав…
— О, дописуйте, дописуйте! У вас ще стільки часу! Там така черга… Дайте ваші перепустки. Так… Ну, а цю скриньку, — і служитель вказав на дорогоцінний Купхейпів «ХА», — цю скриньку треба здати до камери схову.
— Але ж я… — горбань аж зблід, — я не можу здати цю скриньку. Я з нею пройду до Хича…
— Для чого? — в риб’ячих очах служителя заблищала цікавість. — Це якийсь новий апарат? Ваш винахід? Це і є мета вашої зустрічі з Хичем? Ви про неї написали? А хто ваші співавтори?
— У мене нема співавторів… Це винахід… Це не винахід!.. — Купхейп остаточно розгубився. Що робити? Сказати правду? Так, поки він дійде до Хича, у нього з’явиться з десяток, коли не більше, співавторів… А не сказати, так не пропустять із скринькою. І враз — блискавична думка: — Ваша схильність, — чемно звернувся Купхейп до служителя, — це така собі звичайна скринька, це… е-е… кейфоприймач. Я б з радістю її здав куди завгодно, ба навіть викинув геть, так от син… Він у мене такий дивак! Не може з нею ніде розлучитися. Сам, бачте, сконструював, звик, ну і… Одне слово, даруймо йому це невинне дивацтво! Я, звичайно, хотів би, щоб і мій син, — він теж має перепустку, — побачив Хича, та оскільки він так уже затявся, хай сидить ІЗ своєю скринькою тут і чекає, поки ми повернемось з аудієнції. Хай цілується із своїм приймачем! Хе-хе! Це так смішно? Чи не правда?
Служитель підозріло подивився на горбаня, на його сина, на зелену скриньку і, зітхнувши, погодився, що це дійсно смішно. Поставив на перепустках великі чорні печаті, акуратно згорнув, поклав на стіл перед Купхейпом.
— Коли закінчите писати, подзвоніть, — і показав на стіні жовту кнопку, — я поки піду.
Горбань кинувся дописувать. Він так поспішав, що піт у нього виступав не тільки на підборідді й верхній губі, а й на лисині. Нарешті, здається, все. Пробіг очима написане, закрив книгу, взяв перепустки.
— Запам’ятай, Чакте, за апарат зніму голову. Нікому й пальцем! Там, у кабінеті Хича, я поклопочу, щоб тебе пропустили з апаратом. Сиди тут і ні з місця! Зрозумів?
Із цими словами горбань натиснув на жовту кнопку. Служитель, взявши товсту книгу, повів горбаня та Івана до іншого залу, якось дивно обладнаного.
Вздовж стін стояли меблі, зовні дуже схожі на ті, що прикрашають роздягальні земних лазень. Це були довгі пластмасові лави з невисокими спинками, поділені перегородками у такий спосіб, що кожне відокремлене місце міг зайняти тільки один мислячий організм. У залі пахло милом, парою і ще чимсь невідомим, схожим на скипидар. Було дуже тихо. На відміну від усіх інших приміщень, зовсім не чутно було пульсуючого дзвону.
Всяк, хто заходив, одразу ж займав одне з відділень лави і, склавши руки, застигав у молитовній позі. Сіли й Купхейп з Іваном.
Несподівано, ніби здалеку-здалеку, почувся співучий, мелодійний дзвін. Це був не той нудотний і остогидлий Голос Безсмертного. Сповнений солодкої, млосної печалі, дзвін все Зростав, гучнішав, аж поки не зазвучав на повну силу. І саме в ту мить — праворуч і ліворуч одночасно — відсунулося по кілька панелей. До залу танцюючими пружними кроками повільно вступило десятків зо два струнких випещених юнаків у формі Легіону Любові. Молодики ступали і вигиналися так, наче підлога під ними була м’яка. Стрункими рядами один за одним входили вони до залу, несучи на головах іскристо-прозорі посудини: щось на зразок великих кришталевих полумисків. Над полумисками здіймалася густа пара. В залі ще сильніш запахло милом.
Молоді слуги Любові увійшли й стали так, що перед кожним удостоєним аудієнції було по одному легіонеру. Поставивши долі свої паруючі посудини, молодики присіли навпочіпки.
Плив печальний співучий дзвін. Зненацька, немов по команді, всі легіонери схилилися, припали кожен до ніг свого удостоєного і спритними швидкими рухами почали їх роззувати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83