ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
чі з особою другої статі, той покохає.
Бахур – полюбовник, залицяльник.
Нема на світі мні покою,Не ллються сльози із очей,Для мене білий світ єсть тьмою,Там ясно тілько, де Еней.О пуцьверинку Купідоне!Любуйся, як Дідона стогне…Щоб ти маленьким був пропав!Познайте, молодиці гожі,З Енеєм бахурі всі схожі,Щоб враг зрадливих всіх побрав!» [63] Так бідна з горя говорилаДідона, жизнь свою кляла;І Ганна що їй ні робила,Ніякой ради не дала.Сама з царицей горювала,І сльози рукавом втирала,І хлипала собі в кулак.Потім Дідона мов унишкла,Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,Щоб їй насумоватись всмак. Запічок – заглибина в комині печі різної величини, частіше з боку припічка і полу. Тому Дідона, щоб дістати кресало, «скочила на піл». В запічку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало і трут. Трут робили з відвареного в гречаному попелі ґноту, ганчірки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана від удару залізного кресала об камінь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, відходи під час обробки льону або конопель – і роздували вогонь.
Довгенько так посумовавши,Пішла в будинки на постіль;Подумавши там, погадавши,Проворно скочила на піл.І взявши з запічка кресалоІ клоччя в пазуху чимало,Тихенько вийшла на город.Ночною се було добоюІ самой тихою порою,Як спав хрещений ввесь народ. Стояв у неї на городі – чому очерет складений на городі, а не в дворі, де стоять садибні будівлі, копиці сіна, соломи та ін.? У садибі двір (інколи обгороджений) – зовсім не те саме, що город. Город обробляється і на ньому можна ставити ожереди, копиці тощо тільки тоді, коли достигла городина зібрана, а нова ще не посаджена. У даному разі саме так стоїть справа зі скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тільки став лід на стоячих водах і ще не випав великий сніг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує і на ньому зручно складати очерет. До весни увесь він чи більша частина його буде спалена.
Костер – тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету. В копі – 60 кулів.
Стояв у неї на городіВ кострі на зиму очерет;Хоть се не по царській породі,Та де ж взять дров, коли все степ;В кострі був зложений сухенький,Як порох, був уже палкенький,Його й держали на підпал.Під ним вона огонь кресала,І в клоччі гарно розмахала,І розвела пожар чимал. Послала душу к чорту в ад – всі, хто накладає на себе руки, – вчиняє тяжкий гріх, якому немає прощення. Самогубцям уготовані вічні муки в пеклі (III, 71).
Кругом костер той запаливши,Зо всей одежі роздяглась,В огонь лахміття все зложивши,Сама в огні тім простяглась.Вкруг неї полом’я палало,Покійниці не видно стало,Пішов од неї дим і чад! –Енея так вона любила,Що аж сама себе спалила,Послала душу к чорту в ад. Частина друга [1] Еней, попливши синім морем,На Карфагену оглядавсь;Боровсь з своїм, сердега, горем,Слізьми, бідняжка, обливавсь.Хоть од Дідони плив поспішно,Та плакав гірко, неутішно.Почувши ж, що в огні спеклась,Сказав: «Нехай їй вічне царство,Мені же довголітнє панство,І щоб друга вдова найшлась!» [2] Як ось і море стало грати,Великі хвилі піднялись,І вітри зачали бурхати,Аж човни на морі тряслись.Водою чортзна-як крутило,Що трохи всіх не потопило,Вертілись човни, мов дурні.Троянці з страху задрижали,І що робити, всі не знали,Стояли мовчки всі смутні. Палінур – керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім'ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В «Енеїді» Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. – Кн. б. – Ряд. 337 – 387).
Один з троянської ватаги,По їх він звався Палінур;Сей більше мав других одваги,Сміленький був і балагур;Що наперед сей схаменувсяІ до Нептуна окликнувся:«А що ти робиш, пан Нептун!Чи се і ти пустивсь в ледащо,Що хочеш нас звести нінащо?Хіба півкопи і забув?» Шпує – дуже бризкає, хвилюється.
А далі після сеї мовиТроянцям він так всім сказав:«Бувайте, братця, ви здорові!Оце Нептун замудровав.Куди тепер ми, братця, пійдем?В Італію ми не доїдем,Бо море дуже щось шпує,Італія відсіль не близько,А морем в бурю їхать слизько,Човнів ніхто не підкує. Ацест – легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».
Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,Відсіль вона невдалеку:Сіцілія, земля багата,Вона мені щось по знаку.Дмухнім лиш, братця, ми до неїЗбувати горесті своєї,Там добрий цар живе Ацест.Ми там, як дома, очуняєм,І, як у себе, загуляєм,Всього у нього вдоволь єсть». [6] Троянці разом прийнялисяІ стали веслами гребти,Як стрілки, човники неслися,Мов ззаду пхали їх чорти.Їх сіцілійці як уздріли,То з города, мов подурі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98
Бахур – полюбовник, залицяльник.
Нема на світі мні покою,Не ллються сльози із очей,Для мене білий світ єсть тьмою,Там ясно тілько, де Еней.О пуцьверинку Купідоне!Любуйся, як Дідона стогне…Щоб ти маленьким був пропав!Познайте, молодиці гожі,З Енеєм бахурі всі схожі,Щоб враг зрадливих всіх побрав!» [63] Так бідна з горя говорилаДідона, жизнь свою кляла;І Ганна що їй ні робила,Ніякой ради не дала.Сама з царицей горювала,І сльози рукавом втирала,І хлипала собі в кулак.Потім Дідона мов унишкла,Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,Щоб їй насумоватись всмак. Запічок – заглибина в комині печі різної величини, частіше з боку припічка і полу. Тому Дідона, щоб дістати кресало, «скочила на піл». В запічку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало і трут. Трут робили з відвареного в гречаному попелі ґноту, ганчірки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана від удару залізного кресала об камінь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, відходи під час обробки льону або конопель – і роздували вогонь.
Довгенько так посумовавши,Пішла в будинки на постіль;Подумавши там, погадавши,Проворно скочила на піл.І взявши з запічка кресалоІ клоччя в пазуху чимало,Тихенько вийшла на город.Ночною се було добоюІ самой тихою порою,Як спав хрещений ввесь народ. Стояв у неї на городі – чому очерет складений на городі, а не в дворі, де стоять садибні будівлі, копиці сіна, соломи та ін.? У садибі двір (інколи обгороджений) – зовсім не те саме, що город. Город обробляється і на ньому можна ставити ожереди, копиці тощо тільки тоді, коли достигла городина зібрана, а нова ще не посаджена. У даному разі саме так стоїть справа зі скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тільки став лід на стоячих водах і ще не випав великий сніг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує і на ньому зручно складати очерет. До весни увесь він чи більша частина його буде спалена.
Костер – тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету. В копі – 60 кулів.
Стояв у неї на городіВ кострі на зиму очерет;Хоть се не по царській породі,Та де ж взять дров, коли все степ;В кострі був зложений сухенький,Як порох, був уже палкенький,Його й держали на підпал.Під ним вона огонь кресала,І в клоччі гарно розмахала,І розвела пожар чимал. Послала душу к чорту в ад – всі, хто накладає на себе руки, – вчиняє тяжкий гріх, якому немає прощення. Самогубцям уготовані вічні муки в пеклі (III, 71).
Кругом костер той запаливши,Зо всей одежі роздяглась,В огонь лахміття все зложивши,Сама в огні тім простяглась.Вкруг неї полом’я палало,Покійниці не видно стало,Пішов од неї дим і чад! –Енея так вона любила,Що аж сама себе спалила,Послала душу к чорту в ад. Частина друга [1] Еней, попливши синім морем,На Карфагену оглядавсь;Боровсь з своїм, сердега, горем,Слізьми, бідняжка, обливавсь.Хоть од Дідони плив поспішно,Та плакав гірко, неутішно.Почувши ж, що в огні спеклась,Сказав: «Нехай їй вічне царство,Мені же довголітнє панство,І щоб друга вдова найшлась!» [2] Як ось і море стало грати,Великі хвилі піднялись,І вітри зачали бурхати,Аж човни на морі тряслись.Водою чортзна-як крутило,Що трохи всіх не потопило,Вертілись човни, мов дурні.Троянці з страху задрижали,І що робити, всі не знали,Стояли мовчки всі смутні. Палінур – керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім'ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В «Енеїді» Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. – Кн. б. – Ряд. 337 – 387).
Один з троянської ватаги,По їх він звався Палінур;Сей більше мав других одваги,Сміленький був і балагур;Що наперед сей схаменувсяІ до Нептуна окликнувся:«А що ти робиш, пан Нептун!Чи се і ти пустивсь в ледащо,Що хочеш нас звести нінащо?Хіба півкопи і забув?» Шпує – дуже бризкає, хвилюється.
А далі після сеї мовиТроянцям він так всім сказав:«Бувайте, братця, ви здорові!Оце Нептун замудровав.Куди тепер ми, братця, пійдем?В Італію ми не доїдем,Бо море дуже щось шпує,Італія відсіль не близько,А морем в бурю їхать слизько,Човнів ніхто не підкує. Ацест – легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».
Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,Відсіль вона невдалеку:Сіцілія, земля багата,Вона мені щось по знаку.Дмухнім лиш, братця, ми до неїЗбувати горесті своєї,Там добрий цар живе Ацест.Ми там, як дома, очуняєм,І, як у себе, загуляєм,Всього у нього вдоволь єсть». [6] Троянці разом прийнялисяІ стали веслами гребти,Як стрілки, човники неслися,Мов ззаду пхали їх чорти.Їх сіцілійці як уздріли,То з города, мов подурі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98