Над водоспадом схилились ялиці, відокремлюючи маленьку галявинку коло водоспаду від всього решта світу. Вони присіли на м’який мох, в якому ховалися дрібні білі зірочки; сам час, здається, спинився тут аби посидіти коло водоспаду, слухаючи його примарний голос та споглядаючи веселкові спалахи світла на дрібних бризках.
— Ми звемо цей водоспад "Янголів спів", — задумливо проказав Богар, — кажуть, той, хто скупається в його чистій воді, отримає силу одного разу змінити навіть незвротнє…
— Незвичайне повір’я, — здивувалась Лада, — Переважно говорять про виповнення бажань чи повернення молодості. Але чому раптом "змінити незворотнє"?
— Колись, кажуть, тут жив пустельник, мудрий чоловік, до якого здалеку приходили за порадами. Одного разу до нього прийшла жінка, син якої загинув на війні, і запитала, чи не можна повернути її сина до життя. Пустельник сказав, коли цей водоспад потече в інші сторону, тоді лише її син відживе… Жінка так і залишилась коло водоспаду, чекаючи, доки він поверне свою течію. Зрештою, вона стала стара, і прийшов її час вмирати. І от, коли вона востаннє глянула на світ, їй привиділося, що коло водоспаду спинився білий янгол. Він почав співати, і його спів повернув-таки течію в інший бік.
— І що, її син віджив?
— Не знаю… але вона померла щасливою.
Якусь мить вони мовчали, слухаючи дзюркіт води, почуваючись відокремленими від дійсності бризками, спалахами, тінями…
— То що? — нарешті мовив Богар, скидаючи свитку, — Я все ж таки ризикну перевірити чарівну силу водоспаду… Нехай там що, але ця холодна вода може повернути, якщо не колишнє, то смак до теперішнього… Ти як?
— Та я… не брала нічого з собою… — раптом зніяковіла Лада.
Богар весело розсміявся.
— Тут немає нікого, крім нас і старих легенд! Ходи сюди!
Він підхопив її на руки і поніс до водоспаду. Лада борсалась, але він легко утримував її в руках, схоже, справді маючи намір жбурнути її у воду одягненою.
— Та, відпусти, ірод! — сміючись, вимагала Лада.
— Ну, тоді давай сама!
— Та добре вже, відпусти!
Зіскочивши на землю, вона швидко скинула одяг і стрибнула в крижану ванну. Богар заскочив у воду за нею. За якусь мить лише вони обоє вистрибнули назовні, відсапуючись.
— Ох, хай йому гикнеться, твоєму пустельнику! — простогнала Лада, тремтячи від холоду.
Богар миттю прийшов їй на допомогу, розтираючи її спину і плечі сухою свиткою. Скоро її шкіра палала, але він не спинявся, тож Лада здивовано розвернулася і глянула йому в очі. Вона не помилилась… В його очах нині палав божевільний вогник, і хоч він швидко опустив погляд, Лада відчула, як колишній холод поступається місцем жагучій спеці…
Це було просто як сон, і невідворотно як новий день… Треба ж! Іще кілька днів тому, вона вважала, що її життя не має жодного сенсу, і ось тепер раптом в неї було щось більше, ніж саме життя — пристрасть і ніжність, і "янголів спів", і зорі на зеленому килимі, і високі гори в ореолі сонячних спалахів, і небо, гаптоване візерунками похилених віт… Весь світ у її долонях…

***
Диктофон, клацнувши, вимкнувся. Пан Крокус механічно перевернув касету, хоч ця розмова давно вже перестала бути запланованим інтерв’ю… Це більше нагадувало біганину по лабіринту в пошуках виходу — ось-ось, здавалося, оглядач "Контроверсій" зрозуміє, що до чого, але ні — його співрозмовник ухилявся, не визнаючи своєї причетності до особистих таємниць Соломона Крокуса. А може він і насправді нічого не знає? Хоч це і занадто для простого збігу. Ні, слід продовжувати… Треба з’ясувати, що тут діється. Пан Крокус змучено приклав до чола хустинку, скоса поглядаючи, як Стеф Боро наливає собі содової з порцелянової вази.
— Отож, зло, ти кажеш… — задумливо протягнув пан Соломон, — Гаразд, я ще можу зрозуміти твоє твердження про спектакль і боротьбу. Але, традиційно, вистава закінчується перемогою іншої сторони. Чому ж тоді у Зла в усі часи знаходяться послідовники?
Пан Боро вражено хитнув головою.
— А от і рак на горі свиснув… Справді, знаходяться. Тут діє механізм, описаний мною у другому розділі монографії. Признайся, ти ж її все-таки не читав, га, Соломоне? Ви, журналюги, лише робите вигляд, що знаєте, про що мова… Ну гаразд. Я назвав цей механізм принципом відображення.
— Дзеркального відображення? — єхидно уточнив Соломон Крокус.
— Дзеркального, — погодився пан Боро, — Цей мотив можна знайти навіть у фольклорі. Чому дзеркала не відображують всіляку нечисть? Га? Тому що тоді їм би довелось відображувати відображення!
Пан Соломон відкинувся в кріслі. Необережно, слід сказати, бо від цього крісло заледве не в’їхало в камін.
— Так значить, відображення відображення… Ну, і де тут сенс?
— Може, під канапою? — усміхнувшись, припустив Стеф Боро, — Я говорив про те, що нечисть — себто, персоніфіковане зло — це відображення від самого початку. Відображення чого? Нас самих. Дзеркальне відображення, з точністю до навпаки. Згадай, в міфологіях різних народів близнюки вважалися витвором зла…
— Але чекай, все таки близнюки принаймні виглядають однаково, а нечисть, вона, бува, з копитами, рогами, ну і таке подібне…
— З рогами бувають хіба чоловіки легковажних жінок! — доброзичливо розсміявся Стеф Боро, від чого Соломона Крокуса знову пересмикнуло, — Не в тому справа, хто як виглядає! Таке відображення є "продовженням" наших бажань і вчинків, проекцією в іншу реальність, де вони можуть дістати абсолютне втілення… Приміром, ти кохаєш жінку, але разом з тим, ти боїшся її втратити, і тому прагнеш отримати над нею владу… Все це природно. Але твоє "відображення" вивертає твої бажання, і ось за склом, твій "лихий близнюк" вбиває твою жінку, тому що саме такий вчинок був би виявом твоєї абсолютної влади над нею… Бачиш логіку?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29