Більшу частину життя я провела в цьому склепі, і все, що відбувалось поза ним, мене не цікавило. Що, як я сьогодні вийду звідси і ніколи не повернусь? Що я буду робити там, у великому, прекрасному і порожньому світі? Я можу поїхати звідси, можу спробувати знайти собі місце, спробувати жити як всі. Я давно мріяла поїхати в гори, там я зможу забути… ненадовго. Але потім… Мені так чи так доведеться вирішувати, і я не певна що є сенс чекати. Чи зможу я жити в глядачевому залі, коли стільки років мріяла про сцену?
Чи зможу я прокинутись від тяжкого сну, який я створила сама, і який так довго обживала? Я побудувала собі страшний лабіринт, наповнений химерними віддзеркаленнями чужих успіхів і своїх безнадійних прагнень. Я все життя шукала вихід з цього лабіринту, але в нього немає виходу, тому що він і є — моє життя. Я змушена ходити колами, тікати від себе і повертатись до себе, блудним дитям і нещадним катом. Як мені це набридло…
Мені здається, люди перебільшують складність вибору між життям і смертю. Ніхто не давав нам право вибирати. Так, наче можна вибирати між днем і ніччю… Ми вигадуємо причини і аргументи, намагаючись покласти день і ніч на ваги, але приходить вечір, і все вирішується без нашої участі. Я теж колись думала, що можу зробити цей вибір. Справді так вважала, і навіть була прийняла якесь рішення. Нажаль, не пам’ятаю, яке саме…
Але байдуже. Надворі — вечір, і театр спалахує вогнями. Сліпучі промені рампи б’ють в очі, зал стихає в очікуванні чергового яскравого сну. Слід починати свою партію. Безліч раз я вимовляла ці слова на сцені. Чи вірила я в цей сон? Чи повірю я, коли він закінчиться?
…День збігає
Сон розтане
Біль стихає
Ніч настане…

ЗАВІСА

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29