Половина з нас почне зі східного крила, і решта — із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?
— Західне крило — це адміністративний корпус, — задумливо промовив Еван.
— Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? — єхидно поцікавився Джані.
— Це значить — теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.
— Логічно, — гмукнув Джані, — Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.
Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?
Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро — Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!
Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше — на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.
— Що то ще за старий пень? — тактовно поцікавилась Лора.
Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.
— Це що, його ім’я? — знов встряла бамбузлівка.
Боян кинув на неї злий погляд.
— Це, наскільки я розумію, Девід Гакстон з Ратіллету, полум’яний протестант, під керівництвом якого пресвітеріанці у 1679 році нарешті зарізали архієпископа Шарпа.
— Кого зарізали? — вражено поцікавився Тоні.
— А, був тут один… — усміхнувся Боян, — релігійний діяч. Змінював свої переконання у відповідності з політичним режимом, а кому не подобалось — докладно пояснював сою точку зору в церковних підземеллях…
— Яке варварство, — осудливо прошепотів єзуїт, при чому не зовсім зрозуміло було, що саме він має на увазі. Ми вирішили не перепитувати.
Зрештою ми рушили далі. В корпусі було досить темно, а ліхтар майже зовсім не допомагав вирішити цю проблему. Добре хоч Горан вивчив маршрут заздалегідь, тож під його проводом ми перетнули хол і занурилися в темряву коридору. На першому поверсі розташовувалися кабінети наших професорів; зараз, звісно, тут нікого не було, лише в кінці коридору лунко рахував секунди величезний старий годинник. Ми пройшли повз масивні двері кабінетів, розглядаючи золочені таблички з іменами. Я відсторонено спостерігала, як світло ліхтаря викарбовує з темряви літери, і тут мені прийшло відчуття, що з цими іменами щось не так… Була якась спільна тенденція. Пан Фелоні, міс Демінор… Щось страшно знайоме…
— Горан, ти мені скажи, — раптом промовила Лора, перервавши мої роздуми, — Ти справді віриш в ту нісенітницю з лордами? Чи просто тобі заманулося поблукати темними коридорами?
— Тсс… — Горан приклав пальця до вуст, — Хай навіть наші професори — янголи небесні, але якщо нас тут побачать, довго доведеться пояснювати…
— Але в будь-якому разі, в цьому таки є щось підозріле, — шепотом промовив Тоні, невимовно мене здивувавши, — Хто з нас очікував такого навчання, збираючись сюди?
— Не знаю, чого ти очікував, а я цілком задоволена. Всі ці корисні навички можна буде потім застосовувати для реклами, промо-акцій… — замріяно повідомила Лора.
— Тшшш! Просив же, тихше!
Ми якраз піднімалися сходами на другий поверх, коли звідти почулися якісь голоси. От холера, не спиться комусь! Ми вклякли в стіну, намагаючись не дихати.
— А, Рене, ви нарешті принесли списки! Дуже вдячний, — почулося з-за повороту сходів. Голос, схоже, належав декану.
— Та нема за що. Я хотів лише пересвідчитись, що ми нічого не наплутали. Звечора не працювала камера 1-12, і я подумав…
— Не турбуйтесь, — небезпечно-лагідно мовив декан, — Все під контролем. Сподіваюсь, у вас ніхто нічого не запідозрив? Втім, так чи інак нам доведеться пришвидшити перехід до другої стадії проекту…
— Серйозно? Шкода… В мене були ще такі цікаві задумки… — я так і бачила, як він лукаво жмуриться, з-під лоба поглядаючи на декана, — Ну то що ж, гра починається за свистком арбітра.
— Ото ж бо й воно. Ну годі, йдіть спати, Рене.
— Вже сплю… Я ж сновида, пане декан . Я сплю і бачу сни, — пробурмотів він, позіхаючи. Почулися кроки, на щастя, в протилежному напрямку.
— Ха! — пробурмотів пан Фелоні, — Сни він бачить, диво з конопeль…
За мить його кроки теж затихли в глибині коридору. Іще кілька хвилин ми стояли, не рухаючись. Нарешті, Горан зітхнув і повільно прочинив двері.
— Здається всі пішли… — прошепотів він, — Ну що, будемо пробиратись потихеньку?
— А що лишається? — філософськи зауважив Боян, — Все одно до лекційного корпусу можна потрапити лише через другий поверх.
Ми, тепер уже зберігаючи максимальну обережність, підтюпцем рушили до переходу. Іти тут було легше, бо у вітальні ще не до кінця прогорів камін, і тьмяні відблиски вогню трохи розсіювали темряву.
Цікаво, про що ж говорили Бамбузл з Фелоні? Вони нам, звичайно, дещо підіграли, і їхню дискусію можна буде потім належно інтерпретувати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48