Кімнатка, до якої мене відвели, була метрів з шість квадратних у розмірі, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; в куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі і залишив мене на самоті.
Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, — ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою — заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ну, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді, кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише наді мною так витончено познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась мов дзиґа на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, в мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, з цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто, може не безпосередньо, а якось так, заочно, чи що… Та, швидше за все, це припущенням було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну і реальності. Напевне.
Розбудили мене рано, мабуть десь о сьомій, ввічливо запропонувавши іти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет ще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Втім, я не відчувала ніякого ентузіазму — я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по-людськи не вдалося. Ну, з іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.
Мляво подумалося, що треба би щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент-Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет-Стріт, потім здається, направо…
На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, а бажано, додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там вже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом "St. Andrews University. Human Science School".

***
Я неодноразово потім думала, що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти десь інде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може все склалося б інакше. А, зрештою, може й ні.
В той момент я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок "якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?", та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

***
Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент-Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо-блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.
Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент-Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.
В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів — перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина — після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно-шотландський пейзаж.
Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато-жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.
Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48