ху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!— Але ж Редактор…— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?— До лікарні?— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.
***
Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!— Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!— А, йди ти! Ну добре, рушаймо.— Е, стоп, а я?— Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.— Ну? — прозвучало запитання по суті.— Коронера викликали? — зловісно прошипів Нінка, — Тут у вас якийсь пацієнт дуба дав після з’ясування його історії хвороби. Знов застосовували особливо жорсткі методи обстеження?— Я-йее-не знаю. Но ви проходьте, дізнаєтесь у начальства.Тяжкі двері повільно прочинилися, піднялися ґрати, і ми опинилися всередині.— А це хто з вами? — поцікавився охоронець, підозріло тицьнувши в мене пальцем.— Це-е…, — цього Нінка, здається, не передбачив.— Я — провідний експерт міжнародного фонду “На підтримку евтаназії”. Вирішуємо питання про надання субсидій лікарні.Охоронець сполохано блимнув очима, Нінкомпуп всміхнувся крізь зуби. В цій його подобі видовище здатне було звалити з ніг як мінімум бізона, але я витримав.Ми рушили вздовж темного коридору, де наші кроки голосно відлунювали металевим брязкотом. Відразу скажу, що зловісними коридорами, якими низько плив чорний сморід від нечисленних смолоскипів, довелося блукати довго, при чому одного разу ми перестріли двох санітарів, що вели на огляд пацієнта у грубезних кайданах — певно, в нього була особливо тяжка стаді
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51