— «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». — «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» — «Де жили?» — «Штетль — це громада, поселення». — «То чого ж просто не назвати його селом?» — «Я вживаю єврейське слово». — «Єврейське слово?» — «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». — «Шо за шмук?» — «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». — «Ну, О'К, а скажи ше шось». — «Пуц». — «А це шо означає?» — «То хтось такий самий, як і шмук». — «Давай ше». — «Шмендрик». — «А це шо таке?» — «Це також такий, як шмук». — «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!
«Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?» — запитав я героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». — «Пошуки?!» — «Шукатимемо Августину». — «А хто така Августина?» — «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». — «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?». — «Так». На момент зависла тиша. «Я би теж хотів її знайти», — видавив я з себе.
Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? — спитав я, — якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». — «За спасіння свого діда?» — «Звичайно». — «Це буде офігєнно, правда?» — «Прошу?» — «Ну, коли ми її знайдемо». — «Якщо ми її знайдемо». — «Та знайдемо ми її!» — «Навряд чи», — сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» — знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, — а як ви знаєте, шо її звати Августина?» — «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». — «Майже неможливо розібрати». — «Так і є». — «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» — «Я не знаю напевне». — «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» — «Прошу?» — «Ну, він же згадує тільки її». — «Ну то й що?» — «Так, він же, певно, закохався у неї?!» — «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». — «Трохимбрід?» — «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». — «Чернетка?» — «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». — «Ага». — «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». — «Та-аа». — «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». — «Та-аа», — знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це». — «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» — «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». — «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?» — «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». — «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». — «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». — «Не говори так про свого діда». — «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» — «А шо, як ми знайдемо твого брата?» — «Ні, не знайдемо». — «А як ти взагалі отримав це фото?» — спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». — «А чого тільки два роки тому?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» — «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». — «І шо за причини?» — «Я не знаю». — «А про помітку на звороті ти її питав?» — «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». — «А чого?» — «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». — «Ясно». — «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». — «А це нашо?» — «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця». — «А її так само українці врятували?» — «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю». — «Нічого дивного в цьому немає.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101