Вона стала просто майстром зі сплутування того, що є і що було, того, що мало б статися і що могло б статися. Вона уникала дзеркал, а себе досліджувала у надпотужний телескоп. Дивлячись у небо, вона бачила або думала, що бачить крізь синяву й чорноту, та навіть крізь суцвіття зірок, прозирає інші чорноту та синяву, а далі — арку, котра починається її оком і закінчується невеличким будиночком. Вона ретельно вивчала його фасад, підмічала, що дерево дверей покоробилося й вицвіло там, де вода від старих ринв вибила на них білі рівчачки, а потім — по черзі заглядала в кожне з вікон. Через нижнє вікно зліва вона могла бачити жінку, яка вичищає тарілку ганчіркою. Здавалося, що жінка тихенько співає сама до себе так, як це в уяві Брід могла б робити її матір, коли вкладала б її спати, якби вона тільки не померла при народженні, як запевняв Янкель, безболісно. Якусь мить жінка звіряє, чи тарілка вимита досконало, а потім кладе її зверху на гірку посуду. Вона відгортає рукою волосся з чола, щоби Брід, як вона собі те уявляє, могла бачити її обличчя. Здається, що обличчя жінки має забагато складок, як на її тендітні вилиці, і забагато зморщок, як на її роки, так, начебто її обличчя — це якась чудернацька тварина, котра існує сама по собі і щодня поволі сповзає з черепа, щоби котрогось ранку, перечепившись об виступ щелепи, впасти жінці на руки — і тоді вона скаже: Це обличчя, яке я зношувала впродовж усього життя. У правому нижньому вікні не видно нічого, окрім широкого бюро, захаращеного книжками, паперами та мініатюрними портретами — зображеннями чоловіка та жінки, їхніх дітей та дітей їх дітей. Які гарні портрети, — думає Брід, — такі маленькі і так майстерно виконані! Вона звертає увагу на один з портретів, котрий майже нагадує фотографію. На картинці дівчинка, яка тримає за руку свою маму. Вони на морському узбережжі, або так, принаймні, здається з далекої відстані. Дівчинка, гарнесенька маленька дівчинка, дивиться кудись убік, неначе там хтось кривляється до неї, намагаючись її розсмішити, а мати — адже можна припустити, що це мати дівчинки, — дивиться на свою малу. Брід ще різкіше фокусує телескоп на очі матері. Вона бачить, що вони зелені, зовсім такі, як вода в річці, котра носить її ім'я. Хіба ця жінка плаче? Брід спирається щокою на підвіконня, щоби розгледіти її якомога краще. А можливо, художник просто намагався зобразити її більш привабливою? Брід вона здавалася надзвичайно красивою, адже виглядала так, як Брід звикла уявляти свою матір.
А тепер вгору… вгору…
Вона наводить телескоп на вікно спальні на верхньому поверсі і застає там пусте ліжко. Подушка лежить у вигляді досконалого прямокутника. Покривало без жодної зморшки, як вода у штиль. О, в тому ліжку напевне ніхто ніколи не спав, — думає Брід. А можливо, навпаки, йому довелося послужити для якогось негідного вчинку й тому потім, щоби приховати очевидне, довелося витворити нову досконалу очевидність. Але ж навіть якщо леді Макбет і вдалося позбутися отих проклятих плям, то хіба її руки не всотали червоний колір від усього того прання? Зліва, на столику біля ліжка, стоїть горнятко з водою. Здається, Брід бачить, як її поверхнею пішли брижі.
А тепер вліво… вліво…
Вона бачить ще одне вікно. Це кабінет? Чи, може, кімната для дітей? Точно сказати неможливо. Вона відвертає погляд геть, а тоді знову повертається, неначе намагаючись знайти новий фокус, однак ця кімната так і залишається загадкою. Брід намагається звести побачене докупи. Ось недопалена цигарка, яка балансує на краєчку попільниці. Вогка губка на підвіконні. І шмат паперу, на якому, неначе її рукою, написано: Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року.
А тепер ще вгору… вгору…
Але на горищі вікна немає. Брід мусить дивитися просто крізь стіну, до того ж це не важко, бо стіни тонкі, а її телескоп надзвичайно потужний. На підлозі горища лежать хлопець і дівчина й дивляться на схил даху. Брід фокусує телескоп на обличчя молодого хлопця: з такої відстані здається, що він майже її віку. І навіть з такої відстані видно, що хлопець читає дівчині уривки з Книги Минулого.
О, — думає тоді вона, — та це ж я бачу Трохимбрід!
Його рот, його вуха. Його очі, його рот, його вуха. Його рука, вишколена для письма, хлопцеві очі, його рот, вуха дівчини. Тоді Брід починає простежувати нитку причин і наслідків назад: до обличчя, яке викликало натхнення у того, хто писав, до губ коханця, до долонь батьків його натхненниці, до губ їхніх коханців та долонь їхніх батьків, до колін їхніх сусідів та їхніх ворогів, до коханців їхніх коханців, батьків їхніх батьків, сусідів їхніх сусідів, ворогів їхніх ворогів, Брід робить це доти, доки не переконується, що це не лише хлопець читає щось дівчині на горищі, а що кожен з усіх них читає для неї самої, кожен, хто коли-небудь жив. Вона читає слідом за ними:

Перше зґвалтування Брід Д.
Вперше Брід Д. зґвалтували посеред святкувань, приурочених до тринадцятого фестивалю на Трохимів День, 18 березня 1804 року. Брід саме поверталася додому після змагання пірнальників — де вона мусила провести не одну годину, виступаючи у всій своїй стриманій красі, коли потрібно, помахуючи русалчиним хвостом, а коли казав Доброчесний Рабин, кидаючи в річку свого імені важкі мішки — отож після цього її наздогнав божевільний поміщик Соф'ювка Н., ім'я котрого штетль використовує зараз, щоби позначити себе на мормонських картах.
Хлопець заснув, і дівчина схилила свою голову йому на груди. Брід хотіла, щоби вони читали далі — вона хотіла крикнути ПРОЧИТАЙ ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ! МЕНІ Ж ПОТРІБНО ЦЕ ЗНАТИ! — але з такої відстані вони все одно б її не почули і з такої відстані вона не могла перегорнути сторінку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101