Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.
Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: «Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід». — «Це мудро», — сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. «Так, я знаю, шо це мудро», — сказав він. «Та я поняв, шо це мудро». — «А можна мені ше раз глянути на Августину?» — запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) «Звичайно», — сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: «Будь ласка».
Я милувався фото, а він — прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. «Погляньте на он ті поля, — герой показував пальцями кудись вдалину, — вони такі зелені!» Я переклав це Дєду, а той сказав: «Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша». — «Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства». — «І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках». — «Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою». — «Після війни все відновили, але до того все було по-іншому». — «Дєд, а ти шо тут був до війни?» — «Погляньте, — сказав герой зі свого заднього сидіння, — он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, — сказав Дєд, — зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, — сказав Дєд, — якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». — «А прабабка теж трудилася на полях?» — «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». — «Що він говорить?» — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.
До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. «Красиво, правда?» — спитав я, не повертаючи голови. «Так». Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. «Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше».
Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. «Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай». — «Ати шо не йдеш?» — запитав я. «Нє-а», — сказав він. «Ну, прошу тебе». — «Не». — «Йдемо», — звернувся я до героя. «Куди?» Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. «Ви хочете, щоби я пішов з вами?» — «Звичайно», — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони — тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.
Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! «Чому? — запитав герой, — чому ж це? Чому я не можу розмовляти?» — «Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку». — «Прошу?» — «Заткнися». — «Ні, яке слово ви щойно сказали?» — «Яке?» — «Ну оце, шо починається з наст…» Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. «Настріляти — це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц».
«Я про таке ніколи не чув», — сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. «І я так само», — сказав другий і вони повернулися до нас спинами. «Дякую», — сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. «Та шо таке?!» — прошептав я. «Соф'ювка», — сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101