«Генерал сказав: Плюй!» — «І він плюнув?» — «Ні», — сказала вона, і сказала це так, ніби це було слово із зовсім іншої історії, а у цій історії було неважливим. «Плюй! — сказав Генерал із білявим волоссям». — «А він не плюнув?» Вона нічого не сказала, тільки заперечливо похитала головою. «Тоді він всунув дуло пістолета в рот моїй мамі і сказав: Плюй, бо…» — «Ні», — прошептав герой самими губами. «Генерал сказав: якщо ти не плюнеш, то я уб'ю її тут зараз, але батько не плюнув». — «Ну і?…» — спитав Дєд. «І він її убив». Скажу вам, шо найжахливіше в цій історії було те, як швидко вона просувалася. Тобто, не те, як швидко все відбувалося у самій історії, а те, як швидко вона її розповідала і як цю історію не можна було зупинити. «Це неправда», — сказав Дєд, але тільки для себе. «Потім Генерал вставив пістолет у рот моїй меншій сестрі, якій було тоді чотири рочки. Вона дуже плакала. Я це добре пам'ятаю. Плюй, — сказав Генерал, — плюй, а то…» «І він плюнув?» — запитав Дед. «Ні», — сказала вона. «Він не плюнув», — переклав я герою. «Ну, чому ж він не плюнув» — «І тоді генерал застрелив мою сестру. Я не могла на це дивитися, але я пам'ятаю звук, з яким вона впала на землю. Такий звук буває, коли на землю впаде яка-небудь річ. Будь-що». Якби я міг так зробити, то намагався би, шоб більше нічого ніколи не падало на землю. «Я більше не хочу нічого чути», — сказав герой, і з того моменту я йому більше не перекладав. (Джонатан, якшо ти й зараз не бажаєш знати далі, то не читай наступної частини. І не читай, якшо вирішив читати з чистого інтересу — е не дуже поважна причина.) «Потім вони розірвали сукню на моїй старшій сестрі. Вона була вагітна й мала великий живіт, її чоловік стояв у кінці шеренги. Отут вони мали будинок». — «Де?» — спитав я. «Тут, де ми стоїмо. Зараз ми в їхній спальні». — «І як же ти орієнтуєшся?» — «Я бачила, як їй було холодно, хоча на дворі було літо. Вони скинули з неї труси і один з них просунув дуло їй між ноги, а решта сміялися, вони так реготали — я завжди згадую той сміх. Плюй! — сказав Генерал моєму татові, — Плюй!, бо дитини не буде». — «І він плюнув?» — питав Дєд. «Ні, не плюнув, — сказала вона, — він відвернувся, коли вони у неї вистрелили». «Ну, чому ж він не плюнув?» — запитав я. «Але моя сестра ще жила. Вона валялася на землі, і кричала, і притискала руки до низу живота, звідки валило багато крові, — тоді вони направили дуло їй в рот. Плюй! — кричав Генерал, — а то ми її не застрелимо. Будь ласка, — попросив батько, — тільки не так. Ні, плюй! — повторив Генерал, — а то ми лишимо її конати тут надовго». — «І він же плюнув?» — «Ні, не плюнув». — «І?» — «І вони її не застрелили». — «Ну чому? — запитав я, — чому він не плював? Він був таким релігійним?» — «Ні, сказала вона, — у Бога він узагалі не вірив». — «Тоді він був дурень», — сказав Дєд. «Ви помиляєтеся», — відповіла вона. «Ні, це ти помиляєшся», — сказав Дєд. «Ні, помиляєтеся ви», — казала вона. «А далі?» — не вгавав я і мушу зізнатися, мені стало миттєво соромно за таке своє запитання. «Тоді він направив пістолета у голову моєму батькові і сказав: Плюй, і тоді ми уб'ємо тебе». — «І тоді?» — запитав Дєд. «І тоді він плюнув». Герой відійшов від нас на кілька метрів, він наколупав болота і склав його до целофанового пакета «Зіплок». Пізніше він зізнався мені, шо це для його бабки, якшо він їй колись зізнається, шо їздив у нашу подорож. «Ну, а ти? — спитав Дєд, — де була тоді ти?» — «І я була там». — «Де? Як тобі вдалося втекти?» — «Я сказала вам, що моя сестра була ще жива. Вони вистрелили їй у живіт і кинули он там. Вона почала повзти звідти. Вона не могла йти, але спиралася на руки. За нею тягнувся закривавлений слід, і вона боялася, що вони її за ним знайдуть». «Вони потім убили її?» — питав Дєд. «Ні, вони тільки стояли й сміялися, коли вона повзла. Я точно пам'ятаю, як вони сміялися. Отак, — і вона розсміялася у темряву, — ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА. А всі гої дивилися на неї з вікон, а вона їх кожного просила: Поможіть мені, поможіть, я вмираю». — «І помогли?» — питав Дєд. «Ні, вони всі відверталися й відступали від вікон. Але я не можу їх звинувачувати». — «Чому?» — запитав я. «А тому шо, — відповів Дєд, — якби вони помогли, то розстріляли би і їх, і їхні родини». — «Я би все одно засуджував їх», — сказав я. «А ти би могла їх вибачити?» — спитав Дєд Августину. Тоді вона закрила очі, давши зрозуміти, шо ні, простити їх вона не може. «На її місці я би теж бажав, шоб мені прийшли на допомогу», — сказав я. «Ага, — сказав Дєд, — але сам би ти ніколи не поміг, якби за це вони убили б тебе й твою сім'ю». (Я думав про це багато разів, а потім і я зрозумів, шо він був правий. Досить подумати тільки про Ігорчика -і я би теж відвернувся і відійшов від вікна.) Бачити ставало все важче, оскільки настала глибока ніч, а довкола не було жодного штучного освітлення; ми вже точно не мали змоги бачити один одного, а тільки чули голоси. «А ти би їм простив?» — обернувся я до Дєда. «Так, — сказав він, — я би попробував». — «Ви так кажете, тому що не можете уявити, як це все було», — сказала Августина. «Я можу». — «Ні, — сказала вона знову, — такі речі неможливо уявити, їх або бачиш, або ні. Після таких речей уявляти вже нічого не можна».
«Вже так темно», — сказав я, розуміючи, шо це звучить по-дурному. Але інколи ліпше сказати шось дурне, ніж мовчати взагалі. «Так», — сказала Августина. «Стемніло», — сказав я герою, який повернувся з мішками болота. «Так, сказав він, — тут надто темно. Я не звик знаходитися так далеко від штучного світла». — «Це правда», — сказав я. «Так шо з нею сталося? — наполягав Дєд, — їй вдалося втекти, так?» «Так». — «Хтось же її врятував?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101