)
«Де зробили це фото?» — спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).
«У Колках».
«Там, де ти народився?» (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)
«Так. Ше перед війною». (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)
«А Джонатанова бабка?»
«Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу».
(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум — це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)
«Я не погана людина, — сказав Дєд, — я добра людина. Яка жила в погані часи».
«Я знаю», — сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)
«Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене», — сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:
«Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно».
«Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно», — переклав я.
«Я, звичайно, не герой».
«Він ніякий не герой».
«Але я і не поганець якийсь».
«Але він і не негативний персонаж».
«Жінка на фото — це твоя бабка. У неї на руках — твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене — мій кращий друг Гершель».
«Жінка на фото — моя бабка. У неї на руках — мій батя. Чоловік біля Дєда — його кращий друг Гершель».
«Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей».
«Гершель — єврей».
«І він так само — мій найкращий друг».
«Він був його найкращим другом».
«І я вбив його».
Закоханість, 1934 — 1941
Коли вони кохалися востаннє, а це було за сім місяців до того, як вона покінчила з життям, а він одружився з іншою, Дівчина-циганка запитала мого діда, як він упорядковує свої книжки.
Вона була єдиною жінкою, до якої він повертався без нагадувань і прохань. Вони зустрічалися на базарі — він міг годинами, не лише із замилуванням, але і з гордістю, спостерігати, як вона виманює змій з вовняних баулів під тріскучу музику радіоли. Або вони могли зустрітися в театрі, або перед її хижею з солом'яним дахом на циганському хуторі за річкою, (їй, звісно, не можна було з'являтися біля його дому.) Так само вони могли сходитися на дерев'яному мості, чи під мостом, чи біля малих водоспадів. Але закінчувалися їхні зустрічі, найчастіше, у скам'янілій частині Радзивілового лісу: там вони обмінювалися історіями та жартами, сміялися теплими пообіддями, котрі плавно переходили у вечори, кохалися — хоч хто зна, можна чи не можна назвати це коханням, — під балдахінами з похмурого каміння.
Як ти думаєш, я прекрасна? — запитала вона його одного разу. Коли вони лежали, обіпертись на стовбур скам'янілого клена.
Ні, — відповів він.
Чому?
Тому що прекрасними можна назвати багатьох дівчат. Я відчуваю, що сьогодні сотні чоловіків уже називали своїх коханок прекрасними, а ще тільки обід. Але ти не можеш бути подібною до сотень інших.
То ти хочеш сказати, що я не прекрасна?
Саме так.
Вона ткнула пальцем у його мертву руку. Тобто ти думаєш, що я не є красива?
Ти неймовірно некрасива. Ти щонайбільш віддалена від того, що називають красою.
Вона почала розстібати його сорочку. А може, я розумна?
Та ні, звісно ж, ні. Я ніколи не називатиму тебе розумною.
Вона стала на коліна, щоби стягнути його білизну.
Ага, то, може, я сексуальна?
Ні.
Дотепна?
Ти зовсім не дотепна.
Тобі так добре?
Ні.
А так подобається?
Ні.
Вона розстебнула блузку й притулилася до нього
Продовжувати?
Він дізнався, що вона бувала в Києві, в Одесі й навіть у Варшаві. Цілий рік, коли смертельно захворіла її мама, вона провела серед Віспів з Ардишту. Вона розповідала йому про свої морські подорожі в краї, про котрі він ніколи не чув, вигадувала історії, про які він знав, що все те неправда, більше того, — цілковита брехня, але він кивав і намагався переконати себе, що варто бути переконаним, що варто їй вірити, бо ж він знав, що історія коріниться у відсутності, а він хотів, щоби вона жила дійсним. У Сибіру, — — говорила вона, — відстань між парами коханців досягає часом сотень кілометрів, а в Австрії живе принцеса, котра витатуювала тіло свого коханця на власному тілі і тому, коли вона дивиться в дзеркало, то може бачити його поруч себе, а на тому боці Чорного моря живе кам'яна жінка — я ніколи не бачила її, але про те розповідала моя тітка — вона ожила, бо в неї закохався скульптор, що її створив!
Сафран приносив Циганці квіти та цукерки (все то були подарунки від його вдовиць), складав на її честь вірші, котрі вона пізніше безжально висміювала.
Яким же дурненьким ти іноді буваєш! — казала тоді вона.
Чому я видаюся тобі дурненьким?
Тому що найважче давати те, що насправді давати найлегше. А квіти, цукерки й вірші для мене нічого не значать.
Тобі вони не подобаються?
Тільки не тоді, коли їх даєш ти.
А чого ж ти чекаєш від мене?
Вона знизала плечима, проте не так від спантеличення, як від засоромлення. (Він був єдиною людиною на землі, котра могла її засоромити.)
Де ти тримаєш свої книги? — запитала тоді вона.
У моїй кімнаті. Де саме у кімнаті? На поличках.
А в якому порядку ти їх розставляєш? Нащо це тобі? Тому що я хочу це знати. Вона була циганкою. А він — євреєм. Коли вона брала його за руку на людях — хоча він і знав, що вона знала, що він це ненавидить — він завжди знаходив причину висмикнути її назад:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101