Незважаючи на витівки, властиві юності, незважаючи на випадковість їхніх зустрічей, юнак викликав у суворого обер-квізитора незрозумілу симпатію, даруючи у відповідь щиру прихильність до блискучого столичного дядечка.
Це, мабуть, тому що Хальдріг Розбійник, батечко Германа і молодший брат Конрада, викликав у обох однакові почуття. Іноді барон жалкував, що замолоду, переїхавши до столиці, за згодою батька підписав відмову від земельних претензій на користь Хальдріга. І часто сперечався зі своїм духівником, який стверджував, що братовбивство – тяжкий гріх.
Поза сумнівами, батьківський норов і штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорі. Якщо ти рано втратив матір, тиху й залякану жінку, якщо тобі все життя дорікають за легкодухість, а поруч бешкетує кошлатий і бородатий варвар, єдиний сенс життя якого – розпуста, ненажерливість, пияцтво та розбій на дорогах, на превелику радість сусідів, таких самих любителів пробивання чиїхось голів!.. Хіть-не-хіть сам загрузнеш у смердючому болоті провінції, або цілковито переймешся випадковою ідеєю, благородною і нісенітною. Якби не втручання обер-квізитора, який приїхав у Шмуц, аби побути біля батькової домовини – цей скорботний обов'язок братик Хальдріг перетворював на муку! – молодий Герман нізащо не отримав би дозволу виїхати в Бравалль.
– Університет? – запитав, а скоріше, ригнув Хальдріг, якого мучило похмілля. – У нашому роду досить і одного розумника!
Хоча навіть одного забагато, як на мене… Агов, Конні, давай-но розважимося на кийках?
Конрад спершу відмовився, а потім раптом передумав. Брати розважилися на кийках, і обер-квізитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не підписав письмового дозволу на від'їзд сина. Втім, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германові було виділено стипендію з доходів баронства.
Струсивши спогади, обер-квізитор кинув «Стратагеми» назад на ліжко, опечатав кімнату племінника й рушив далі. Симпатія до Германа дивовижним чином поширилася й на інших квесторів. Мабуть, у всіх були непорозуміння з батьками, а можливо, і з однолітками, якщо дітей занесло до лав горезвісного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикує життям у пошуках Пупа Землі, тим самим підтримуючи існування цивілізації, байдужої до рятівника, Конрад не міг.
Напевне, саме тому він любив слухати балади заїжджих трубадурів.
Компенсував брак фантазії.
– Ваша світлосте, а вам не потрібен вправний стряпчий? Майнові спори, позови за наклепи? Заповіт? Відновлення доброго імені?
– Добродію Терц, ідіть геть…
За годину барон опустився в крісло біля вікна кімнати Джеймса Рівердейла і задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловіків. Сукні, туфельки, капелюшки, накидки і, даруйте, нічні сорочки жінок. У дам був і чоловічий одяг, для зручності подорожей. Пояси, гребені, фляги. Клунки, заплічні мішки, шкіряні кошелі. Словом, дурнички. У Рівердейла знайшовся палаш доброї криці в дерев'яних піхвах, метальний кинджал із клеймом «вовка» і дага під ліву руку. У Санчеса Панчохи, експерта із запірних пристроїв, – три набори відмичок і монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни – короткий лук із двома змінними тятивами й сагайдак зі стрілами, з особливим, невідомим баронові способом оперення. В Агнешки Малої – два флакони зілля. Судячи з перламутрового відливу, сумнозвісна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.
У кімнаті Кристофера Форзаца не знайшлося практично нічого.
Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.
Жодної зачіпки, – стверджувала логіка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речі можуть розповісти про власника дуже багато. Але бувають речі німі, речі з вирваним язиком, і вони здатні напліткувати уважному слухачеві набагато більше, ніж найпромовистіший доказ. Треба повернутися сюди пізніше й довше посидіти наодинці з речами квесторів. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в підказку.
А Трепчика-молодшого гнати від цих кімнат стусанами. Нехай хоч усі стряпчі світу почнуть в один голос скандувати статті «Кодексу про несплату». Якщо хазяїн поцупить із майна гостей бодай флакон повнолітньої гуртівниці для коханої куховарки Анички, – слово честі, Гільдія Готельєрів втратить свого почесного члена…
– Кидай! Кидай, дурило!
– Йолоп!
– Сам йолоп!
Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вікно, відволікли барона. Роздратований, він підхопився, до половини висунувся назовні, аби відвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.
Унизу зграя крисюків із міських нетрів грала в м'яча чиєюсь відрубаною головою.
* * *
Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам'ятні завіряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квізиторам скакати не з руки. Точніше не з ноги.
Ми й сходами – вихором.
Куди вони подінуться, крисята з тупика…
Коли біжиш, мчиш, стрибаєш через сходинку, збиваючи з ніг хазяїна, що саме ловить ґав, і не витрачаючи дорогоцінні
секунди на вибачення – як не дивно, встигаєш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудників-крисюків, які, цілком можливо, кудись подінуться, так подінуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Ці шибеники з околиць усі входи-виходи… через паркан, у таємний лаз, підземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лікторам з вікна: сюди, мовляв!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26