Невідомі лиходії брали гостей у кліщі, атакуючи через вікно та з боку центрального входу. Цікаво, а чорний хід тут теж чорно-білий? Барон підняв з підлоги уламок скла, оплавлений і потемнілий. Сліди сажі на стінах, барельєф каміна в кіптяві… Від займистих стріл або «чуського вогню» наслідки були б інші. Якби почалася реальна пожежа, від готелю до ранку залишились би димуючі руїни. Виходить, застосовувалась бойова магія, що збільшує провину.
Відомство Тихого Трибуналу.
Але, з іншого боку – стріли, сокири…
І наказ Вільгельма Цимбала: не поспішати з доповіддю в Трибунал.
Намагаючись відігнати погане передчуття, Конрад затримався біля дивом уцілілого дзеркала, поправив перуку, що з'їхала набік, і продовжив огляд. Біля дивана він був змушений присісти навпочіпки. На розчавленій свічці, що прилипла до дошки паркету, чітко відпечатався рубчастий слід. Перша зачіпка? Пройшовши до вікна, барон гукнув ліктора, наказавши прихопити полотняні торбинки для речових доказів.
У коридорі підкреслено голосно перешіптувалися хазяїн зі стряпчим:
– …подати найретельніший опис…
– Цілковито з вами згодний, люб'язний пане Терц! Я виставлю їм такий рахунок…
– Але опис треба скласти негайно! По гарячих слідах!
– От і скажіть про це панові обер-квізитору. Скажіть! Ви – особа офіційна і маєте повне право… Бити офіційних осіб по обличчю не дозволено нікому…
– Посторонися!
У двері протиснувся прибитий каштаном служака, несучи в руках цілу купу мішків різного розміру. За бажання можна запакувати півготелю як речові докази. Барон поморщився: запопадливість повинна мати межі. Інакше вона наближається до глупоти і стає приводом для глузувань. А він терпіти не міг, коли сторонні брали на кпини співробітників Всевидющого Приказу.
У спецарсеналі Конрадові якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантів» для дуелей.
– Підійдіть сюди. Вздовж стіни, акуратно! Нічого не торкайтеся, крім того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… і ось це… і ще…
– Ваша світлосте! Я зобов'язаний включити ці предмети в опис! Щоб учинити позов відповідно до параграфа…
Чесно кажучи, стряпчий набрид гірше за муху в Спасівку. Кому він збирається вчиняти позов? Невідомим зловмисникам? Гільдії Готельєрів?! Але з позиції закону він правий, і нічого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? – внесе в опис речові докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаємо до справи? Розчавлену свічку, оплавлену скалку скла та срібний ґудзик. Останній, судячи з чеканки, належить комусь зі зниклих безвісти гостей, а ніяк не хазяїнові готелю.
– Прошу дуже.
– Красно дякую за сприяння, пане обер-квізиторе.
Ґудзик стряпчого засмутив. Він з явним небажанням визнав, що до опису зіпсованого майна його включити ніяк не вийде. Хіба що до опису зіпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленні спадку родичами зниклих пожильців.
– Тіпун вам на язик! – не стримався Конрад.
Той не відповів. Схоже, крючкові обіцяно частку від суми позову.
Завершивши первинний огляд і вказавши лікторові, що з доказів варто забрати, барон рушив до виходу з зали.
– Хвала Вічному Мандрівцеві! Ви закінчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, і щойно ви впораєтеся…
– Не поспішайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпіти тут – звісно, у присутності лікторів – то зі столяром вам доведеться зачекати.
– Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
– Ні, – сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяїном.
Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в'їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
– Ваша світлосте!
– У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
– Куди вже доступніше, ваша світлосте…
– Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
– Так! Тобто, ні…
– Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
– Я… я чув. Але не бачив.
– Що саме ви чули? В який час?
– Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
– Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
– Я… не спав, ваша світлосте.
– Чому? – фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
– Я… я був не сам.
– І, природно, не з дружиною.
– Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб'є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
– А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
– Куховарку, ваша світлосте.
– її я допитаю пізніше.
– Насмілюся зауважити, ваша світлосте:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26