“Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.
Я звернулася до одного з охоронців.
— Як мені потрапити до приймальні Гаела?
— Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам!
Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.
— Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.
— Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм?
— Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!
Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.
— Хто?! — прозвучало питання звідкись згори.
Я назвалася і повторила своє пояснення.
— Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є?
— Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення.
— Про проходження медичного обстеження.
— Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.
— Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.
— Які двері?
Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.
Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.
Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.
Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.
З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.
— Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.
— А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація?
— Тьху-тьху-тьху.
Двері обережно прочинилися.
— Щось я вас не пам'ятаю.
— А я стажерка. Перший день працюю.
— Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері.
— Чого б це?
— Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…
— Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.
Двері вибухнули реготом.
— А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.
Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.
Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.
Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…
— Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?
Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.
— Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.
— Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?
— Мн-н… Так.
— І як вам?
— Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.
— А сам “волоцюга Гаел”?
— А що, у вас негативний досвід?
Він раптом вибухнув істеричним сміхом.
— Вгадали!
— Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?
— Головою муніципалітету.
— Го… го… Ой, чорт!
— Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.
— Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.
— Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?
— Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.
— Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.
— Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?
— Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…
— Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?
— Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.
— Все, я вам не заздрю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41