сінький собі смак зілля, однак потім цілий день ходив бадьорий і не бажав їсти.Обітницю мовчання порушив Прохор у присутності Єремії, котрий сидів у Прохоровій келії і дивився, як той кришить, розминаючи пальцями, лободу; натерши її вдосталь, Прохор пересипав потеруху в діжку і почав поливати якоюсь рідиною з горщика; відтак місив, як пекар тісто, — кулачки в нього були маленькі, але пружкі. Це тривало так довго, що Єремії набридало, і він виходив з келії і не бачив, що ж чинив із лободою Прохор далі. Але якось він хутко повернувсь у келію (погнало його особливе передчуття), і зустрів його на порозі Прохор, тримаючи в руках випечений хліб, який різнився від звичайного тільки тим, що був зелений.— Від цієї хвилини, брате, я знімаю з себе обітницю мовчання, наказав зробити мені це янгол, котрий із* неба спустився. А хліб оцей дарую, брате, тобі, за те, що найчастіше розділяв самоту мою і бавив мене, додаючи серцеві осолоди.Він приклав руку до грудей, в другій була хлібина, і вклонився Єремії, який узяв хліб і підніс до обличчя, щоб поцілувати. Пах той дивно: тепло й ніжно, наче квітка якась. Єремія поцілував хліб, а відтак відломив шматок. Ніжно й тепло запахло по всьому покої: був той хліб як справжній, Єремія поїв його всмак. Незвідь-чому, коли їв Єремія той хліб, привидівся йому теплий, росяний ранок, залитий сонцем, — саме той, коли Прохор блукав по горбах із своїм чорногузом, а Єремія крався за ними слідом.— На неораній землі несіяний хліб мені виріс, — сказав урочисто Прохор.Він узяв ще одну хлібину і вийшов надвір. Звів клинцювату борідку і покликав дивним голосом. Відтак злетіли до нього чорногуз із чорногузихою і кілька молодих чорногузенят, і почав він скормлювати їм хліб — їли птахи охоче. Але коли вийшов із келії Єремія, злякалися птахи і полетіли на дах, невдоволено заклекотівши. Натомість прилетіла зграйка дрібних птахів і почали на льоту вихоплювати у Прохора з рук крихти, здійнявши неймовірний вереск і писк, сам же Прохор всміхався блаженно, а його лице ще більше подобало на хлопчаче. А ще було в той день велике сонце, в його сяйві все зело сміялось та лискотіло, як і річка, яку видно було звідси. Єремія стояв на ґанку і їв хліб — у ту незабутню мить він раптом полюбив небо, сонце, лиснючу річку і маленького згорбленого чоловічка, оточеного, наче хмарою, птахами. Чорногузи на даху збуджено стукотіли дзьобами — відчуття гарного і великого свята навідало тоді Єремію.— Ти, брате, чудо сотворив! — сказав він Прохорові, і той засміявся задоволено.— Це ввечері приходить плач, — мовив він, радісно поблискуючи очима, — ранок торжество нам несе!Він подибав у келію, взяв ще дві випечені хлібини і, зігнувшись, бо мав спину згорблену, подибав до ігуменової келії. Йому зустрівся Нестор, той, що літописа написав; Прохор вклонився йому і подав хлібину, сказавши:— Мені сьогодні велів янгол зняти із себе обітницю мовчання. На знак цього візьми собі хліб і спожий на здоров'я, бо сказав мені янгол: «Душе, багато добра в тебе відклалося за довгі годи! Покійся, їж, пий і веселися!»Нестор приклав руки до грудей навхрест, вклонився Прохорові, тоді взяв хліб, поцілував і відломив із нього шматок; Прохор же пішов далі, сяючи ясною усмішкою і радіючи, як дитина. Єремія з Нестором пішли за ним слідцем, пощипуючи по дорозі хліб, і отак разом зайшли до келії ігумена. Прохор низько вклонився ігумену і сказав радісно:— Мені звелів янгол, отче ігумене, зняти із себе обітницю мовчання.— Як це сталося? — спитав ігумен.— Він прилетів до мене у вигляді птаха. Сів і заспівав чудову пісню. Я зрозумів її…— А може, то був тільки птах — не янгол?— То був янгол, — впевнено сказав Прохор. — Бо саме цього ранку мені вдалося спекти хліб із лободи.Він подав ігуменові хлібину, і була вона як справжня, тільки зелена.— Як це тобі вдалося? — спитав ігумен.— Я розтирав лободу руками, — смиренно сказав Прохор. — А потім залив водою і замісив, як тісто. Оросив те тісто власним потом, і воно почало сходити. Зійшло за півгодини і ще за півгодини випік я хліб…— Переведемо тебе до пекарні, — сказав ігумен, відламавши і жуючи хліб. — Це добрий і пожиточний хліб. Служки збиратимуть лободу, а ти пектимеш. Прислужився ти собі, прислужися і братії.— Це справді так, — сказали в один голос Єремія і Нестор. Тоді заплющив Прохор очі, а по обличчі його перебігла тінь.Він зітхнув скрушно й похитав головою.— Я був би щасливий, отче, — сказав він із сльозами на очах. — Але можу тільки п'ять хлібин за день випікати.— Чому ж п'ять?— Таку силу дав мені господь…
2
Був у той рік великий голод, люди поїли собак та котів, терли кору дерева і заспокоювали так шлунки. Саме в цей рік прийшло на вулиці Києва дивне знамення. В одну із літніх ночей стояв на вулицях тупі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85