з палючими очима. Хижо оскалився і ступнув до неї, як ловець до дичини, загнаної в забіччя. На те зойкнула вона і кинулася від нього. Але не змогла вивернутися від чіпких і жадібних рук. Він схопив чорними пальцями за срібну мантію і роздер її, кинувши собі під ноги. Срібне тіло безпомічно забилося в його руках, захарчав він і почав кусати її обличчя й губи, хоч як вона відверталася від нього. По тому кинув її на свіжу землю і впав чорною брилою на те срібне, звинне й чисте тіло, роздираючи його і пожадливо мнучи. Вона закричала тонко, але він покрив її крик чорними, шкарубкими вустами і почав творити над нею насилля. Вона не пручалася. Сльози текли по запорошеному обличчі, а тілом проходили корчі. Він встав і якийсь час дивився на це розпластане перед ним, розтерзане й знівечене тіло. Не було воно срібне й чисте, а так само потовчене і брудне, як і його. Темна хвиля піднімалася йому від стіп до грудей, чорна жаба прокидалася. Він здригнувся від тяжкого обридження, і раптом прокинулася в ньому лють. Схопив те тіло, яке вже не було срібне і осяйне, й жбурнув у яму. Гарячково нагортав руками й ногами землю, доки не зарив яму геть. Тоді почув з-під землі стогін, і плач, і голос, який просив у нього милосердя.Але він не зважив ні на стогін, ні на плач. Не зважив і на болісний голос, що просив у нього милосердя, а почав втоптувати насипану щойно землю. Спершу притупував однією тільки ногою, відтак почав вминати землю ногами обома, ще мить — і почав танцювати на могилі, і чим більше танцював, тим радісніше і легше на серці йому ставало. Засміявся голосно і почав уже шалені скоки. Гецав, хекав і топтав. Сміявся, хитав головою і топтав. Топтав доти, доки чулися з-під землі стогони, плач і моління. Топтав, і піт стікав йому по тілі, начебто потрапив він під водограй. Спливав потом, розставав і тоншав. З грудей його виривалися хрипкі, спазматичні вигуки, і не міг він ані на хвилю зупинитися.Тільки коли витекла з нього вся сила, припинив свій несвітський танок. Впав на ложе і відчув нараз, що зовсім омертвіли уди його, і що він порожній, наче висохлий гарбуз. Почув навіть вітру завивання, повіяло на нього продувом і поніс на нього той вітер пісок. Крупини билися об його тіло і сікли обличчя. Півмертвий лежав він під тим вітром і піском, а коли прокинувся, уздрів біля себе ігумена, Марка-печерника, Ісакія та іншу братію. Вони стояли біля нього півколом, і кожен тримав у руках свічку.— Чи не хочеш, брате, сповідь прийняти передсмертну?— Хочу, — сказав він і оповів цю історію, що записав я з вуст Ісакія, того, хто захотів пізніше померти, винесений під сонце.Я ж кладу цю історію, не змінивши в ній ні слова, хоч, може, і є тут щось неправдиве. Одне я знаю напевне: лихі привиддя мучили Іоанна, і привиддя ці — мова душі його була. Не міг він відрізнити, де слово боже, а де дияволове, бо не пізнав істини, що любов до бога любов'ю до світу та життя вимірюється, добрими вчинками вона важиться, а той, хто у темряву себе вкидає, темряви сином стає. Не осуджую я його за облуду його неперейдену, несвідомий він її був, але, страх свій за волю вишню прийнявши, волю вишню тим самим поправ. Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував 1
Троє татей стояли в затінку дерев і дивилися, як ішли ченці на вечірню службу. Голосно кликало било, і звуки ті лунко дзвонили у вечірній тиші. Вийшов зі своєї келії і Григорій, худий, згорблений дідок, дибав повільно, на патерицю спираючись і в землю дивлячись. Виходили й інші ченці і мовчки ладнались у вервечку, один за одним ідучи і в землю дивлячись. Одноманітно похитувалися і начебто пливли над землею, чорні й упокорені.— Дивіться, — сказав один із татей, високий і дужий чолов'яга. — На такого простачка й бідолаху той Григорій скидається.— Маючи таке багатство, для чого йому в ченцях сидіти? — озвався другий, облизуючи вуста, було в той вечір парко, а його мучила після випитого меду спрага.— Кожен по-своєму дуріє, — озвався третій, ще зовсім молодий. — Хіба йому тут погано? Має все, що хоче, а молитися, певне, полюбля!— Чи зачиняє він келію, як іде? — спитав перший.— Казав Іван, що ні. Але до замків немає за мене кращого, — похвалився той, що спрагу терпів. — Звіщав Іван, що скарбу в тій келії не перечислити.— На монастир, бач, не віддав, — мовив молодий.— Здохне, то саме туди перекотиться, — криво всміхнувся високий.Ченці входили один по одному у церкву, часто хрестячись, не пішов із ними тільки Єремія Прозорливий, який і підслухав розмову татей, але не поспішив, як то годилося б, попередити Григорія — приховану-бо ворожнечу до нього відчував. Таті ж почали крастись у затінні дерев до Григорієвої келії, а Єремія послав хлопця до ігумена передати, що він нездужає і на вечірню сьогодні не прийде.Таті йшли так тихо, що й пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85