сок не рипів у них під ногами. Біля Григорієвої келії озирнулися: не було навколо ні душі.— Може, залишимо когось на чатах? — спитав високий.— Доки не кінчиться служба, ніхто з них не прийде, — відказав той, що спрагу відчував. — А що вже цей Григорій!…Високий смикнув двері — були зачинені. Той, що спрагу відчував, підійшов і придивився.— Тут у нього проста засувка, — сказав і просунув у отвір зігнутий шматок дроту. Натис, щось у дверях рипнуло, і вони подалися.Таті знову озирнулися і ступили через поріг. Крізь віконце з воловим пухирем цідилося скупе вечірнє світло, і його вже було не досить, щоб роздивитися;— Світи свічку! — наказав високий.Келія виглядала убого. Ложе, заслане темним укривалом, голий стіл і один ослінець. Шматок стіни було завішено полотниськом.— Де ж тут скарб? — розчаровано протяг молодий.— Так він тобі в руки й полізе, — озвався високий. Той, що спрагу терпів, зазирнув під стіл.— Овва! — сказав він. — Тут, братове, скриня… Теж на засувку зачинена. Ану присвіти!Молодий присвітив, ставши на коліна. За мить скриню було відчинено: звідти смачно запахло смажениною.— Еге! — сказав той, що спрагу відчував. — Тут, браття, гуска печена і мед у сулії.Він витяг сулію і, відкинувши закривку, жадібно приклався.— Не час тепер пити, — суворо сказав високий. — Це ми потім заберем, коли посилимо.— Згагу вгамовую, — озвався пияк, віддихуючись. — Мед, браття, — не пив такого!— Недаремно він колись княжим ловчим був, — озвався високий і підійшов до полотниська. Відкинув і задоволено засміявся.— Двері, братва!Той, що спрагу відчував, поставив сулію у скриню і за мить оглядав двері.— Тут якийсь чудний замок, — сказав він і потяг за паса, прибитого замість ручки. — О, та вони відчинені!Двері відчинялися натужно. Щось їх з того боку затримувало.— Тримай, а ми пройдемо, — наказав високий. Перший проліз із свічкою молодий, за ним високий.— Ходи сюди, — сказав із середини високий. — Тут, брате, таке! Той, що спрагу відчував, проліз у отвір і від здивування відпустив двері: вони лунко хлепнули.— Тихо, ти! — озвірився високий.Вони стояли й дивилися. Перед ними висів різьблений мисник, заставлений дорогоцінним посудом. У нерівному світлі свічки той посуд матово полискував.— Це, браття, його кліть. Тут і вікон нема. Гляньте, яка скриня! У кутку стояла окута сріблом скриня. Той, що спрагу відчував, кинувся до неї.— Цей замок я знаю, — сказав він радісно. — Нелегка, правда, штука.
— Відчиняй, а ми посуд зберемо.Молодий приліпив свічку до вільної полиці, а високий витяг з-під одежі лантуха.— Тримай!Він укладав посуд швидко й обережно.— То що? — спитав, коли мішок було відставлено вбік.— Зараз відчиню, — сказав той, що спрагу відчував.— Задовго возишся…Але замок уже хряпнув, а віко скрині було відкинуто. Зсередини холодно заблищав метал.— Золото і срібло! — в три голоси вигукнули вони, і їм аж дихання заклало.— Я візьму мішка, а ви обоє скриню! — наказав високий. — Треба нам тікати звідсіля найшвидше. Ану завдайте!Молодий завдав, а високий кинувся до дверей. Однак їх було міцно запечатано.— Кириле! — зойкнув високий. — Іди-но подивися, Кириле! Кирило кинувся до дверей. Ручки він не побачив та й взагалі не знайшов і отвору для ключа.— Треба підважити, — сказав він.Почав вовтузитись із своїм дротом, але двері ані рухнулися.— Що за чортівня? — хрипко запитав високий, опускаючи лантуха на землю.— Біда, браття, — заскиглив Кирило. — Я не знаю, як ці двері замкнуто.
2
Вони били в дошки і намагалися підважити, колупали ножами, розганялися і вдарялися плечима, однак двері сиділи в одвірку непорушно і тільки глухо постогнували. Зрештою в'язні почули рип вхідних дверей і принишкли, боячися видати себе. Григорій же відразу помітив, що в його келію завітали непрошені гості: і вхідні двері було відчинено, і скриня стояла з відкинутим віком. Він прихилив віко, ретельно скриню замкнув, а тоді став до молитви. Спершу молився просто, а потім почав і псальми співати. Зрештою замовк і вигукнув, щоб таті почули:— Боже! Дай сон рабам твоїм, утрудилися вони даремно, при-годжуючи ворогу!Відтак сів до столу, вийняв печену гуску й мед і почав їсти й пити прицмакуючи, і таті, в яких голод у животах пісню співав, витягували до дверей обличчя, те присьорбування і прицмакування невимовно їх дратувало. Свічку вони погасили, щоб мати на слушний час хоч огарок, і сиділи в темряві на вогкій долівці, підстеливши під себе тільки лантухи, які узяли з собою. Коли ж виходив Григорій, а часом він тільки удавав, що виходить, сам-бо стояв за дверима і аж шию витягав, так наслухав, таті оживали і починали шкрябати й бухати в двері. Тоді на обличчі в Григорія заквітала майже щаслива усмішка, а очі радісно й часто покліпували.— Чого всміхаєшся так щасливо, Григорію? — спитав його, проходячи мимо, Єремія.— Всміхаюся, бо на шляху господньому стою, — відказав загадково Григорій і пішов у келію, щоб дати татям відпочити — дуже вже насті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85