Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.
– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.
– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…

– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.
Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.
Льотчик мовчить.
– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…
– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?
Тепер Стоґнєвіч мовчить.
– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по-справжньому цінити життя.
Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:
– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди і мене не любив черговий мучачік, я щось таке подібне нила йому в листах – – про гарячі точки, справжнє відчуття життя, новий досвід… Він довго не відповідав, потім написав мені щось стандартне про те, що треба шукати силу, зміст, красу і славу всередині себе, а потім, серед ночі, раптом прислав мені оцей-от sms. Зараз… він у мене тут збережений. Ага. От.
Мене уважно слухали. Навіть Стоґнєвіч, напружено вдивляючись у замерзле вікно, за яким експонувалися флеш-беки Первісної темряви.
– Тут в оригіналі… I just woke up with a shock, a flashback, in the middle of the night. That is what hotspots do to you, they fuck people up. Trust me, you don't want that. Я щойно прокинувся від шоку, від флеш-беку просто посеред ночі. Ось що з тобою роблять гарячіч точки – вони ламають людей безповоротно. Повір мені, ти цього не хочеш (англ.).


Я ковтаю пересолодженого чаю.
– А наступного ж дня, після тієї ночі, він врізався на скутері в стіну. Тупо в глуху стіну, не вписавшись на повній швидкості в поворот. Коли позмивав кров з лиця й одягу, він знову написав мені: «Ось що гарячі точки роблять із людьми». Тієї миті, на скутері, він був просто дуже далеко подумки від часу і місця, де фактично знаходився. Тут, власне, є моя вина – це я змусила його ще раз повернутися до того, що він та його друзі пережили. Гарячі точки, як будь-яке пекло, народжують демонів. І їм у твоїй голові ой як комфортно. Зробити з нормальної людини психа – це просто для них шкільне завдання. А в тебе лишається вибір – боротися з ними чи жити далі, прокидаючись серед ночі й шукаючи замітки про свій минулий героїзм у старих газетах. Правда, здебільшого, хуй їх там знайдеш… А Руфус так і сказав мені потім: «Я злий на тебе через твою дурну звичку прославляти небезпеку».

– Н-да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.
Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.
– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.
– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.
– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.
Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:
– В цей день у мене вбили брата.
І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:
– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.
Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84