ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

й сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно-кафельна романтика.
Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.
– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.
– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому-прегустому тумані.
– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд-скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке-таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.
– Трішо, ну і як ми всі ці огризки розкоші потім будемо шити докупи? – мав би запитати Кирил про чергову мою аферу. Але він не питав, бо вірив у мої монтажерські здібності. Продюсери вірили у здібності комерційні. А я у свої мистецькі. Як би заїжджено це поряд не звучало.
– І десь у тому ж тумані варто познімати, як подруга чи сестра героїні читає їй книгу по телефону, бо інакше їй у своєму спальнику в машині не заснути…
– Акторка вже є?
– Є, – кажу і набираю Ельзу, свою сестру, подумки вже ліплячи з вушних макаронів золоті гори, котрі їй зараз наобіцяю.
Ельза довго не бере трубку, потім каже, що в неї депресія і що з дому вона не виходить навіть по угорські сосиски.
Тоді я дзвоню Давиду і прошу його поїхати покидати у вікно камінці доти, доки вона не вийде разом зі своєю депресією. Благо, Ельза мешкає на першому поверсі. Бо інкаше Давид би мусив застосовувати свої клаймберскі навики… А ви знаєте, як у нього зі страховками…
Факт той, що Ельза врешті погоджується, за що отримує кіло угорських сосисок, 800 грамів з котрих з'їдаємо, здається, ми з Кирилом.
Дивовижно, як машина не лишається без глушника і взагалі не лишається навічно у тій мокроті, через яку нам довелося пертися по туман. Туман – субстанція непевна і, як сказали би рашени, «себе на умє» – де схоче, там і з'явиться, коли захоче, тоді й зникне. От мудак, – каже про нього Давид.
Я мовчу, бо мені просто приємно сидіти поряд із ним у машині і ганятися за туманом. Якийсь у цьому сумний символізм. Нарешті ми знаходимо дивне дерево неподалік від річки, а значить, у тумані. Якась аж кельтська, а то й готична естетика, сахаюся спершу я, а потім думаю, що, мабуть, таки не готична, бо на дереві є листя й ніхто його не підпалював і не доводив до тужливого скрипу, і нема написів скривавленим манікюром типу «Ми все здесь сдохнем». Так що все в порядку. На це дерево Ельза мусить вилізти і звідти читати книгу. Злостивим напівшепотом.
– Ну що, надів ліхтарик, – Ельзі простягають чуперадло з резинками, що кріпляться на голові навхрест. Ель пробує, чи зможе вона так читати книжку.
– Абсолютлі, – каже вона.
– Тоді вперед.
Дивлячись, як кучерява дівчина з ліхтарем на лобі, в яскраво-червоному піджаку, чорно-білій пишній довгій спідниці, коричневих колготках і капцях на підборах із золотими пряжечками – а, ще й із яскраво-бірюзовою сумкою в руці – дереться на дерево, аби почитати книжку, я думаю: ні хуя собі, що твориться в моїй підсвідомості.

00:00:01:15

От уже четверту годину в літаку я п'ю червоне – а не біле – вино і реву як дурна. Спершу від фільму про собачок, що 150 днів виживали в Антарктиці, пізніше вже від заходу сонця за ілюмінатором і пісні What Else Is There. А, так. Іще від розкаяння за щоденне бажання померти. Я, знаєте, зараз лечу просто в епіцентр землетрусу, що тиждень тому вбив три тисячі людей. Три тисячі. Уявляєте цю цифру? Не теракти, не випадкові вибухи, не потонулі кораблі… Ну от, а тепер там обіцяють виверження вулкана. Того самого, що за тридцять кілометрів від нашого дому… Мама сказала, що посивіє, і я набрехала їй, що лечу в Австралію, а там усе спокійно. Отак я сказала. А потім сама плакала, що так мало людей заплачуть за мною, такою собі Трішею Торнберґ. Хто? Дід, бабця, мама, тато і сестра Ельза. Виходить, що я не маю права на смерть, інакше ці п'ять дуже важливих для мене людей засмутяться. А всі інші просто сприймуть мою смерть як культурне явище. Ну що я вам скажу? Вам – нічого. Ліпше скажу щось Богу.
– Господи. Ти знаєш. Я зроблю все, що Ти хочеш. Я буду: акторкою, письменницею, співачкою, художницею, журналісткою, режисеркою. Мамою врешті-решт. Ти тільки пробач мені ці мої повсякчасні погрози звільнення з Твоєї роботи – мої бажання померти. Мої реакції
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84

ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ    

Рубрики

Рубрики