Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
— Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! — голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти… — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв — Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви…
— Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi…
— Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
— I високий такий, метрiв два.
— Ти диви! Ану ходiм глянемо.
— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
— Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
— Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — вiдказав я.
Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро i дядько Микола», одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорiв на. — Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честi, бачив! — Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я пiду. До побачення.
— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я… Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття — я б i оком не моргнув.
Роздiл XVII
Мене викликають до телефону. «Розслiдування футбольної баталiї».Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
— Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
— Не займайте, дiду! Я сплю… Я спати хочу…
Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
— Га? Що? Хто?
— Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
— Стiй! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
— Алло!
— Драстуй! — почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
— Тепер слухай, — вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149