живий чи неживий, живий чи неживий…
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.
— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.
I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— I як я мiг не впiзнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж вiн потiм дiвся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сiртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.
Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.
— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!
— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.
Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А вiн хiба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
Невже глобулус?..
I раптом я згадав…
Це було мiсяцiв пiвтора тому.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149