Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
«Чувак» i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. I раптом…
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует «чувака» та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…
— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло — i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне — сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…
— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», — подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радiсно гукнув я.
— Т-тут… — i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.
— О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, — бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно…
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потiм… Ходiмо звiдси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
— А що це взагалi за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.
— Та це дренажна система. Для пiдземних вод, — сказала Валька.
I вiд цих буденних слiв «дренажна система» пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
— То що, вони вас завели i кинули? Еге? — спитала Валька.
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик…
— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). — Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
— Що? Якi колодязi?
— Та дренажнi ж! Ви чули — вода шумить! То ж iде коридор, а тодi — раз! — колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий — до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходiмо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.
— Дай лiхтарик, — сказав я Вальцi.
Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… I взагалi… ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою… Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає «пiд ложечкою»? От iще «пiдложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нiчого ж страшного… Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi… Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно — вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149