Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима, проте не казатиму, що з ніжністю, бо я нездатний до ніжности. Але якийсь час, гадаю, він навівав мені своєрідну повагу, бо я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене. Тож я міг звертатися до нього з запитаннями без кінця-краю й без ніякої небезпеки. Бо не знати – це пусте, не хотіти знати – й поготів, але не могти знати, знати, що не можеш знати – ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника. Саме тоді починається справжнє ділення, скажімо, двадцяти двох на сім, і зошити нарешті заповнюють справжні цифри. Але я не хотів би щось стверджувати у зв'язку з цією темою. Натомість мені видається безперечним, що, переконаний свідченням, яке радше не мало великої вірогідности, я вийшов з-під дашка й почав, хитаючись, повільно йти вперед, протинаючи простір. Ході інваліда на милицях властиве, чи має бути властиве, щось збудливе. Адже це низка дрібних перелетів, майже нарівні з землею. Ти злітаєш і сідаєш серед юрби ногастих створінь, що не наважуються відірвати ногу від землі до того, як твердо поставлять другу. Отож до мого піднесеного кульгання може дорівнятися хіба що їхня радісна, тріумфальна хода. Але ці міркування не спираються на аналіз. Хоча турбота про матір завжди жевріла в моїй голові, а ще й прагнення дізнатися, чи справді я десь поблизу від неї, вони почали слабнути, можливо, через той срібний дріб'язок, що був у моїх кишенях, але я в це не вірю, а потім і через те, що то був давній клопіт, а розум не може ненастанно ремиґати його, інколи він потребує іншого клопоту, щоб бажаної миті мати змогу повернутися до старого, і то з більшим завзяттям. Але чи годиться тут говорити про давній клопіт і про новий? Не думаю. Проте мені було б дуже важко довести цю переконаність. Я можу тільки стверджувати, не боячись… одне слово, безбоязно, що вже збайдужів до прагнення дізнатися, в якому я місті й чи побачу я невдовзі матір, щоб залагодити цікаве для нас питання. Й навіть характер того питання випав з моєї свідомости, не зникаючи, проте, цілковито. Адже те питання було не дрібницею, я цупко тримався за нього. Здається, я тримався за нього все життя. Атож, тією мірою, якою протягом такого життя, як моє, я міг триматися за щось, я прагнув залагодити з матір'ю те питання, але не міг. Всякчас кажучи собі, що час підганяє й невдовзі буде надто пізно, що, можливо, вже пізно йти й залагоджувати те питання, я відчував, що дрейфую до інших джерел клопоту, інших привидів. І вже не так прагнення дізнатись, у якому я місті, як вони перешкоджали мені вийти з цього міста, нехай навіть потрібного мені, міста, де мене стільки чекала мати і, можливо, чекає й досі. Мені здавалося, ніби, йдучи по прямій лінії, я зрештою неминуче вийду з міста. Саме цьому завданню я й присвятив усі свої зусилля, зважаючи на пересування вправо слабенького просвіту, що правив мені за орієнтир. Я старався так ревно, що й справді дійшов надвечір до бастіонів, а потім обійшов ще принаймні чверть міста навколо, бо ж не вмів плавати. Слід ще сказати, що я не робив зупинок для перепочинку, а зупинявся тільки на короткий час, бо відчував, що мене переслідують, і, безперечно, помилявся. А за містом на перших порах інша справедливість та інші поборники справедливости. Вийшовши за бастіони, я був змушений визнати, що небо проясніло, перше ніж загорнутися в інший саван – укривало ночі. Атож, велика хмара розвіялася, показавши де-не-де бліде, вмируще небо. Сонце, не бувши, власне, видимим як диск, засвідчувало свою присутність жовтими і рожевими спалахами, що здіймались угору, падали, підносилися знову, щораз слабші й прозоріші, приречені згаснути, тільки-но запалившись. Цей феномен, якщо я можу похвалитися спогадами про свої спостереження, був характерним для мого краю. Можливо, тепер це відбувається по-іншому. Хоча, ніколи не виходивши за межі свого краю, я не дуже добре розумію, яким правом я говорю про ці риси. Атож, я ніколи не покидав свого краю й навіть не знаю, де його межі. Гадаю, до них досить далеко. Але ця моя гадка не спиралася ні на які поважні підстави, була просто гадкою. Бо, якби мій край закінчувався там, куди ще можуть дійти мої ноги, мені здається, ніби я відчув би приниження. Адже, як я знаю, різні краї не мають виразних меж, а непомітно переходять один в один. А такого я ніколи не помічав. І хоч як далеко я ходив, чи то в одному напрямі, чи то в протилежному, всюди були точнісінько те саме небо й та сама земля, день у день, ніч у ніч. Але якщо краї непомітно переходять один в один, а це ще треба довести, цілком можливо, що я багато разів покидав свій край, гадаючи, ніби я й далі в ньому. Але я волів дотримуватися своєї простої гадки, яка сповіщала мені: «Молою, твій край дуже просторий, ти ніколи не покидав його й ніколи не покинеш. І хоч куди ти підеш у його широких межах, завжди буде точнісінько те саме». Ці слова могли б спонукали до думки, що мої пересування відбувалися не до населених пунктів, що зникали, поки я добирався до них, а були спричинені чимсь іншим, скажімо, якесь невидиме колесо несло мене, непередбаченими поривами, від утоми до відпочинку. А тепер я вже не ходжу, нікуди, й навіть майже не ворушуся, а проте нічого не змінилося. Й межі моєї кімнати, мого ліжка, мого тіла не менш далекі від мене, ніж межі мого краю за доби мого розквіту. А Цикл, підскакуючи, триває й далі, цикл утеч і відпочинків, у Єгипті без кордонів, без дитини й без матері. Коли я дивлюся на свої руки, на простирадлі, що його вони полюбляють тепер морщити, ті руки належать не мені, вони ще ніколи не були такі чужі, я безрукий, це якась пара, що бавиться з простирадлом, певне, двійко закоханих, вони, мабуть, ще вилізуть одне на одного.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79