н «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:
– Як, як?…
…І міць твоя подолана Радянською людиною назавжди.
– Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!
– Справді, Вікторе Абрамовичу? – трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. – Ви дійсно так думаєте?
– Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.
Павлик постояв вагаючись, потім заявив:
– Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…
– Що значить – не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!
Та Павлик заперечливо хитав головою – поет уперся. Плетньов пішов на поступку.
– Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка – у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.
Павлик просяяв.
– Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.
Так і вирішили.
Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.
Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, – нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! – він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.
Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.
– Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.
– Федоре Михайловичу, – червоніючи й запинаючись, почав Павлик, – я тут написав одну річ – вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?
Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.
– Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…
– Дякую, Федоре Михайловичу! – просяяв Павлик. – Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.
– Вже будь спокійний.
За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.
– Такий старий «ундервуд», а як легко працює! – захоплювався Павлик в інтервалах. – Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!
– Так… – відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. – Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.
Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:
– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?
– М-гм… – пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.
– Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?
Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:
– Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.
Павлик зніяковів.
– Добре, добре, Федоре Михайловичу, – заквапився він. – Пробачте, мені вже недовго, я швидко…
М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.

***

Цього ж ранку, коли Павлик із завмираючим серцем стукав у двері каюти Горєлова, в протилежному кінці ко-ридора в каюту капітана ввійшов професор Лордкіпанідзе. Ніяковість, яка в останні дні опановувала професора під час зустрічей і бесід з капітаном, і сьогодні не залишала його.
– Здрастуйте, Лорд! – привітно зустрів його капітан, підводячись йому назустріч у білосніжному, розстебнутому по-домашньому кітелі. – Сідайте, прошу вас… Ні, ні, ось сюди. Тут вам буде зручніше.
Він посунув до столу м'яке крісло, а сам сів на легкий плетений стілець.
– Я хотів поговорити з вами, Лорд, про найближчі ваші роботи і про те, як ми будемо їх провадити.
– Будь ласка, Миколо Борисовичу, я слухаю вас.
– За прийнятим нами планом, наступна тривала глибоководна зупинка має бути біля Вогняної Землі. Мені хотілося б тепер уточнити, де саме проходитимуть роботи, прості
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175