Євочка перестала схлипувати.
- Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? - зашепотiла вона.
- Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна...- вiдповiв я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
- Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я.- Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
- Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою!- кричала вона розпачливо.
Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?
"Так, треба вiдчинити,- вирiшив пiсля довгого вагання.- В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".
Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.
Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.
- Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю - i побачиш! - щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.
- Гаразд,- погодився я.- Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?
- Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi?- запитала вона, хитро посмiхаючись.
- Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
- Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! - попросила Євочка.
- Нi, нi! Нам треба поспiшати!
Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! - наказували вони.- Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок - i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
- Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення!- вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
- До побачення! - повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
Чужинцем
вдома
Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: "Метро".
Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
- Даруйте, чи я справдi у Празi? - розгублено запитав я перехожого.
- Так, ви в Празi! - вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
- Дякую...
Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду... А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22