- Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.
- I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.
- Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! - сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.
Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.
Я втратив свiдомiсть.
Зачароване
мiсто
Ми - найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море... Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску... Та тiльки що ж - нiчого цього немає... Трапилась катастрофа... Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi...
Нi, ми не зазнали аварiї. Ми - шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!
Тиждень тому не витримав Манго - найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.
- Я збожеволiв... Звичайно, я збожеволiв... - сказав вiн пiдупалим голосом. - Така швидкiсть неможлива взагалi!
Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.
- Африка! Краю мiй рiдний! - закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати... Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?
Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.
Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi...
Поступово пригадую все.
***
Я повiльно приходив до свiдомостi... Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?... Чи, може, я ослiп?..
Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.
Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.
- Гей, хто-небудь є тут? - насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?
Проклятущi коники начебто затихли на мить.
Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана...
А голова болить так нестерпно...
Де ж я? I чому тут лежу?
Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому,- мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
Стiл з цiлим рядом екранiв...
Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю - в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса...
Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них - вiдчинилися!
За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!"- наказувала вона менi вперто.
Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, - хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара - голем.
У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22