- Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
- Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
- Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною... Що саме зробив зi мною Пегас - я не знаю, i це - жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
"Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
"Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
- Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
- А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
- Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
- Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
- А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
- А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
- Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
- Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
- Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
- Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
- В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
- Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
- Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
"Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22