Тут ніколи не знаєш, прикинеться диявол чорним пуделем на срібному ланцюжку, чи архангел Михаїл осінить крильми.
На Майдан виходять університети, виходить політехніка.
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили акцію «Ми йдемо!» І вони йдуть, пішки з Подолу, під прапором Сгіудейського братства. У декого на лобі стрічки з написом: «Чиста Україна». Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. Один такий канал закидали макаронними виробами, повертаючи локшину, яку той навішував людям на вуха. Протестують, таврують, звертаються до совісті. Або й вітають і приймають до свого братства. Курсантів, що стали на бік народу. Журналістів, що говорять правду. І викладачі їхні з ними, попереду ректор, сивий, а молодий, чеше по скрижанілих калюжах, тільки білі кросівки миготять. Вони йдуть. І серед них я бачу свою дружину на великому екрані над Майданом. Я так і думав. Я розумію. Не застудись.
У наметі Ґії Ґонґадзе тихо жевріють свічки, і від їхнього тепла сильніше пахнуть на вулицю приморожені за ніч яблука.
Вуха у помаранчевого зайця стирчать буквою V.
Наш малий з Борькою уже не говорять між собою — скандують.
Уже й наші дипломати підписали звернення на підтримку Майдану.
На Національному банку з’явився помаранчевий прапор.
Кондитерська фабрика імені Карла Маркса припинила роботу, приєднується до загальнонаціонального страйку.
Хлопці, що досі косили від армії, оголосили свій осінній призов, щоб захищати Україну.
Таксисти вночі солідарно перекривають в’їзд до Майдану.
Підполковник міліції відмовляється виконувати протизаконні накази.
Армійські офіцери присягають на вірність народу.
Боже! У мене є народ.
Але влада розламує Україну. На Схід і Захід. На російськомовних і не-російськомовних. На біло-синіх і «оранжевий беспрєдєл». Ось що було у неї в резерві — стратегія розколу. Вона його форсує і поглиблює. Маніпулює ним і залякує. В одному зі східно-південних міст у Палаці льодових видів спорту відбувається політичний вид спорту — з’їзд. Саморозпечені своєю ж пропагандою сепаратисти закликають до створення Південно-Східної Української Автономної республіки (коротко — ПІСУАР), а то й до прямого приєднання до Росії. Якась істероїдна депутатка закликає створювати загони. Збурений Схід суне на Київ. Обурений Захід клекоче. В Одесі чавлять помаранчі. Добре, що досі пролився тільки помаранчевий сік.
У Харкові гудуть заводські труби. Ну, прямо як чорні органи — п’ятдесят закіптюжених труб. Харків’яни у такий спосіб виявляють солідарність зі своїм кандидатом. Ну, це вони даремно. За радянської влади гудки гули, коли генсеків ховали. Була така п’ятирічка, народ назвав її — «гонки на катафалках». А тепер же передвиборні гонки. Тепер ураган «Віктор у квадраті». І якщо всі заводи загудуть і сирени завиють, дзвонарі вдарять у дзвони, а старушки в каструлі, то вже ж ніхто не розбере, хто за якого Віктора.
Події набувають гарячкового характеру. Створено Лігу «Південний Схід» з метою мобілізації населення на підтримку про владного кандидата. «Сьогодні ми стоїмо на порозі громадянської війни», — сказав політик з Партії регіонів.
Де поставили політики, там і стоїмо. А чи не час вже їх поставити на місце? Щось їх забагато у нашому житті.
Наїхало біло-синіх, напинають свої намети навпроти парламенту. Але ночувати не витримали, й металеві бочки для обігріву не допомогли. Покидали ті бочки і розбрелись по готелях. А що українці народ музичний, то навіть старі металеві бочки придалися.
З тих бочок вийшли гарні громохкі барабани революції.
За тим шумом, громом і рейвахом вже і ті, й ті не помітили, що знов на шахті в Донбасі вибухнув метан, один шахтар загинув, дев’ятнадцять з тяжкими опіками в лікарнях. Що у Сьєрра-Леоне загинув наш миротворець: перевозив пальне по розмитій дощем дорозі, машина перекинулась — та й принесли його лелеченьки, мертвого, додому.
Нам не до того. Ми боремося. Нас кинули одне на одного, і ми піддались. Кричимо. Мітингуємо. Щодня гримлять із динаміків взаємні образи і звинувачення. Донецьких називають бандитами. Нас тут — націоналістами. Всі до всіх звертаються, ніхто нікого не чує.
Тим часом у політичному закуліссі ведуться якісь змови і перемови, потаємні торги й прелімінації. Лідери хитрують і маневрують, еластично прогинаються, потенціал компромісів росте. Держава втрачає важелі управління. Президент сидить десь на дачі в екзилі. Ложа уряду порожня. Спікер балансує над прірвою. Протистояння досягає апогею. Скликається позачергова сесія. Щодня, щомиті щось може статися. Залишаються лічені хвилини. На Майдані може пролитися кров.
І тут, як завжди, найрадикальніша леді Ю. Вона вважає, що перед лицем смертельної небезпеки треба діяти негайно й рішуче, а злочинну теперішню владу треба просто винести з коридорів. Винести з коридорів — і все. Моя дружина горда за неї, вона поділяє її радикалізм. А я — як Хав’єр Солана, я хочу, щоб все було у правовому полі.
Але правового поля нема. Є загроза навіки втратити Україну. І тоді сивий чоловік, старійшина депутатського корпусу, просить нашого лідера негайно скласти присягу на святій Книзі. Щоправда, спішно доставлена Книга трохи не та, бо дістати раритетну нашу Першокнигу, Пересопницьку Євангелію, на якій присягають президенти, потребувало б часу. А в скроні вже б’ють секунди. І наш недовбитий, отруєний, ще не зовсім легітимний президент складає присягу на Острозькій Біблії, перед неповним складом парламенту, за відсутності спікера, що зробив їм демарш.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115