Ніби перейшов у якийсь інший вимір.
У Шотландії приспали овечку Доллі. Скільки було шуму, коли створили цей перший клон, а приспали тихо. Бо ж народилася зразу стара, у віці своєї матері, часто хворіла.
Наприкінці січня розбився американський шатл «Коламбія». Екіпаж з семи чоловік, серед них перший ізраїльський астронавт і дві жінки. Літав-літав, уже й вертався на землю, і раптом не вийшов на зв’язок за 16 хвилин до посадки. Що там сталося — вибух, недогляд, втома металу? Може, зіткнувся з метеоритом чи навіть з космічним сміттям?
Уламки збирають від Техаса до Каліфорнії.
У Гонконгу вже якийсь новий вірус. Грип не грип, пневмонія не пневмонія, а люди мруть. Хто каже: вірус мутант, хто — убуток бактеріологічної зброї. Вакцини проти цього нема. За сумою приблизних ознак назвали атиповою пневмонією.
Все, чого ми не знаємо, є для нас атипове. Типове тільки людське божевілля, з яким людство множить наслідки своїх непрогнозованих дій.
В Іраку шукають зброю масового знищення. Враження таке, що як тільки знайдуть, зразу вдарять по Іраку. А не знайдуть — тим більше. Кораблі коаліції курсують у Перській затоці. З авіаносців готові злетіти бомбардувальники. Америка хоче «встановити демократію в арабському світі», — пишуть газети. А моя теща сказала б: «Не лізьте в чужий город». Втім, в епоху глобалізації кому потрібна локальна мудрість моєї тещі?
Франція, Німеччина і Росія проти війни в Іраку, а ми як ми. «Офіційної позиції України поки що немає».
Я, коли чую такі реляції, хочу у віртуальну країну на острові Косумель.
Скрізь по світу маніфестації. Рим клекоче. Париж протестує.
У Мельбурні грандіозна антивоєнна акція.
У нас теж протестують, але якось мляво. Ми вже не пасіонарна нація, наші детонатори давно вже заглухли, їх знищили, вивезли і знешкодили там за снігами. До того ж ми держава нейтральна, позаблокова, нас у війну не втягнеш. Проти війни теж.
Але чомусь наш президент навідався до Перської затоки. Був навіть якийсь репортаж із Кувейту, однак це його турне залишилось малопоміченим.
Неспостережливе у нас суспільство, не привчене питати.
Живуть же люди. Мають шанованих президентів. Чехи, нарешті, обрали собі нового. Довго не хотіли відпускати Вацлава Гавела. Нашому аплодували б, якби пішов. Але він саме розвинув шалену діяльність під завісу другої каденції — хоче провести політреформу. Змінити систему. Вивернути її, як панчоху. З президентськопарламентської на парламентсько-президентську.
У нього тепер три лебедині пісні: політреформа, компенсуючі потужності і Єдиний Економічний Простір. Але найперше політреформа. Щоб як прийде до влади хтось не з їхнього клану, то вже наперед урізати йому повноваження. А при такому складі парламенту це вже зашморг для України. Залишиться тільки вибити табуретку з-під її ніг, що охоче й зроблять наші дони і шевальє.
— Мені вже не стане життя, щоб пережити ще один експеримент над Україною, — сказав батько.
Помічаю, що він почав активно спілкуватися зі світом. Хоч який ще слабкий після інфаркту, але читає листи, відповідає, відтак одержує їх багато — з Москви, з Варшави, з Мюнхена, з Тель-Авіва. Малий навіть захопився філателістикою — географія марок фантастична, немає хіба що Буркіна-Фасо
Тільки чогось сумно. Як тоді, коли Папа Іван Павло II облітав на гелікоптері місця своєї молодості.
Дружина знову отримала валентинку, та ще й у формі серця. Певно, таки від консула — він уже, мабуть, посол. А я, хто я? В сумі своїх регресій на перспективу ніхто. Науковець, який не збувся, оператор комп’ютерних технологій, звичайнісінький майстер на викликах. Правда, кваліфікований, викликають у міністерства, офіси, редакції. І поки я там щось ремонтую, вони при мені розмовляють, наче я не присутній, наче я робот, додаток до технологій, часом такого наслухаюсь, у пресі не прочитаєш.
А то якось розмовляли про батька, що от колись були знавці мови, перекладачі найвищого класу, а тепер всуціль калька з російської, переклад комп’ютерний, часом такі ляпсуси, що анекдот. Але що цікаво, вони про нього так розмовляли, наче він уже їм не сучасник, наче його давно вже немає. Може, це й правильно. Все повинно минати, бо інакше нічого не настане. Але коли минає твій батько… Боляче.
Друг з Каліфорнії теж прислав валентинку. Умовно кажучи, валентинку, електронною поштою. Це зручно, це швидко, я теж так пишу. А все ж листівочка від руки, індивідуальним людським почерком, дорожча. Колись навіть вважалося нечемним надрукувати приватний лист на машинці.
Або хоча б оці мої Записки. Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстракти. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк. За мене пише комп’ютер — кирилицею, латинкою, яким завгодно шрифтом, болдом, курсивом, італіком — чітко, красиво, акуратно, але мій почерк розсипався, від невжитку атрофувався, графологу тут уже нічого робити.
Збереглися мамині листи, написані звідусіль, де вона була на гастролях. Я завжди знав, який у неї настрій, як пройшов виступ, чи дуже втомилася, почерк говорив про все.
Збереглися батькові чернетки в шухляді — переклади він друкував на машинці, але шукане, сокровенне слово писалося від руки.
Фронтові трикутнички польової пошти, зв’язані навхрест конопляною шворкою. Довоєнні листівки, поштівки з марками, епістолярій минулих літ.
Більше таких раритетів не буде. Надалі нам світить високотехнічний глобалізований стандарт.
А поки ми тут святкуємо День Валентина, у мусульман їхнє велике свято Курбан-Байрам.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115