!
Дружина міцно стискає мою руку. Але вона даремно боїться, я вже не покличу тих коней, що кликав божевільний у Гоголя, щоб вони понесли його з цього світу. В цьому світі є у мене вона.
Кінець жовтня був фатальний.
Ще поранені й покалічені корчаться в муках у львівських лікарнях після того авіа-шоу, ще відмивають кров після вибуху у московському метро, ще світ не отямився від теракту на острові Балі, раптом нова трагедія.
У Москві на Дубровці, у театральному центрі, під час мюзиклу «Норд-Ост» на сцену раптом вискочили якісь люди в чорному і навели автомати на зал. Глядачі спершу не зрозуміли, мало не зааплодували такій ефектній мізансцені. Зал блискавично було взято в заручники. Чорні вдови з поясами шахідів стали уздовж рядів. Бойовики перекрили всі входи і виходи і оголосили свою вимогу: припинити війну в Чечні.
Двоє дівчат вистрибнули з другого поверху, по них стріляли з гранатометів, одна нічого, друга підвернула ногу. Хтось із мужчин спробував чинити опір, його застрелили.
Три дні й три ночі тривав цей кошмар. Мільйони людей по світу не відривалися від телевізорів. Ми щодня дзвонили в Москву до своїх знайомих, колишніх киян, їхній син пішов з класом на той «Норд-Ост», я його знав ще хлопчиком. Шахіди-смертники незворушно говорили в ефір: «Нам все одно, де вмирати, і ми вмремо тут, забравши з собою душі невірних». У російській пресі писали, що вони звірі, накачані алкоголем і наркотиками. Але один досвідчений спецназівець охарактеризував їх як цілком свідомих людей, з якими можна говорити. «Для чеченця умерти за батьківщину — це природно», — сказав він.
Влада говорити з ними не хотіла. Туди пішов лікар Рошаль з білим прапором, пішла Анна Політковська, ще хтось із порядних людей. Але на що впливають порядні люди в Росії? Втім, як і у нас. Родичі заручників усі ті дні й ночі стояли біля того театрального центру. Групка москвичів з плакатами вимагала припинити війну в Чечні. Міліція вимагала припинити мітинг. Тим часом таємно стягувалася важка бронетехніка. Велася підготовка до штурму.
Бойовики поставили ультиматум: якщо за 12 годин їхні умови не будуть виконані, о шостій ранку вони почнуть убивати заручників. — Ми вже вісім років заручники, — сказав їхній головний. — «Прекрати зачистки, прекрати бомбежки, я не буду убивать».
25 жовтня. У Москві дощ. Яка різниця, дощ не дощ? А я думаю, що важливо все, що було тоді в Москві.
І в Лондоні. І у Вашингтоні. І у Києві. Скрізь.
Телебачення вело постійну трансляцію з місця подій, динамічно перебиваючи її рекламою. Співав гурт «Віаґра». Крутили кіношедевр про любов царя Ніколая І, про якого, між іншим, у школі я вчив, що він Вішатель. Повісив п’ятьох декабристів, а решту заслав на довічну каторгу до Сибіру. Кавказ кров’ю заливав теж він.
Індустрія розваг працювала без перебоїв.
У нас крутили серіал «Під сонцем Сен-Тропе».
Петербурзький актор читав вірш про зірку Жаннет, білу і голубу.
Йшлося до ночі, термін ультиматуму спливав. Заручники були знесилені безсонням, жахом і спрагою. їх там було до восьмиста, українців чоловік тридцять. Дехто заявив себе українцем, сподіваючись на порятунок — Україна ж не мордує Чечню. Пройшла чутка, що десь у підвалі дві тонни тротилу. У заручників почався «стокгольмський синдром», вони уже не так боялися терористів, як тих, що хотіли їх визволяти. Бо чеченці вб’ють чи не вб’ють, а свої, то вже точно перекатруплять.
Так, власне, і сталося. 26 жовтня удосвіта почався штурм. Спершу пустили газ у вентиляційні отвори, шпурнули кілька гранат, перебили вартових і розстріляли сплячих чеченок. А заодно вже перетруїли й заручників. Запевняють, що газ був нешкідливий, усього лиш снодійний. А люди чомусь заснули навік. Живих і мертвих кидали в машини і розвозили по лікарнях і моргах. Напівживі задихались під трупами. П’ятнадцятирічна дівчинка померла в лікарні. Хлопчика наших знайомих і досі ще не знайшли. Лікарі не знають, що це за газ, відтак невідомо, як лікувати. Все йде під тим самим єзуїтським грифом «таємно». Отже, як і в чорнобильській ситуації, лікарі змушені казати, що люди вмирають від загострення хронічних хвороб.
— Найімовірніше, то був нервово-паралітичний газ, який застосовують лише в умовах війни, — сказав колишній спецназівець. А може, якийсь психотропний. Остовпіння, втрата пам’яті. Зрештою, і в офіційних джерелах визнали: «Про ретельний вибір засобів не йшлося». За годину все було закінчено. Трупи терористів складають стосами біля чорного входу. Приміщення розміновує робот-сапер.
«Сработали блестяще, — сказав ветеран, який штурмував ще в Кабулі палац Аміна. — Я нахожусь в чувствах огромного удовлетворения».
«Мы докажем, что Россию нельзя поставить на колени!» — сказав президент Путін.
«Многие впервые почувствовали гордость, — написала одна російська газета. — Мы убедились, что у нас есть власть, есть воля».
«Ну, здравствуй, белая горячка!» — написала друга.
Жертв уже 118. Лише один від вогнепальної зброї, всі від газу. Західна преса подає більшу цифру. Справжня кількість жертв, мабуть, так ніколи й не буде названа — це в Росії завжди під грифом «таємно». Москвичів закликають здавати кров. Не вистачає місць у лікарнях, кладуть вже у шпиталях для ветеранів війни. У Києві відкрито чотири реабілітаційні центри.
У Чечні почалася «адресна зачистка».
Чеченські бойовики збили російський вертоліт.
Російські військові підірвали житлові будинки у Ханкалі.
Під Москвою затримали автомобіль з тротилом у багажнику.
Розряди людської ненависті, здається, електризують природу.
На Європу налетів ураган.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115