Через кожні п’ять діб на початку пори великого спокою ми з вами будемо зустрічатись. Ви мені розповідатимете, що ви чули-бачили цікавенького, чи не з’явилися серед ваших приятелів підозрілі на хакахо, ну і так далі. А потім, коли…
— Ваша схильність… Ви ж обіцяли… — Купхейп трохи не плакав.
— Фе, ну знаєте, це вже просто банально, — шеф гидливо скривився. — Ви, мабуть, неправильно зрозуміли наше гасло: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні і лагідні»… Запам’ятайте: «смиренні і лагідні», але не сентиментальні. Ну, нічого, ми вас перевиховаємо, не таких виховували. Ось, — висунувши з столу металеву шухляду, шеф дістав паперовий бланк, — ось прочитайте текст договору і внизу, під словами «згоден вічно служити, ваш навіки», поставте свій підпис.
Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати.
— І не треба вагатися, — ласкаво переконував шеф. — Оті літератори, чи як їх там… оті перодряпи, що прийому мого чекають, третю добу ходять, просять, а вам я сам пропоную.
«Літератори, — відзначив у думках Іван. — Ті, що в приймальній, — літератори. Самі просять… От їх якраз і треба мені! Але як взнати прізвища?»
— Ну, так за чим зупинка? — продовжував шеф. — Підписуйте договір і за роботу. Тільки й діла, що черкнути кілька літер.
— Ваша схильність, — аж тремтів Купхейп, не знаючи, як вплинути на упертого шефа, — ваша схильність, у мене діти…
— Я знаю, що ви скажете далі, — шеф потягнувся і зі смаком позіхнув.— Ви скажете, що ваші діти хочуть їсти. Чи не так? Можете буть спокійним, грошима вас не обидимо. За фізичний труд держава наша не платить. А за службу… Добра служба — це добрі гроші… Так було завжди, і я не прибічник будь-яких реформ взагалі й зокрема в цьому напрямку.
Мене завжди в священний трепет приводять слова, написані на фронтонах наших Будинків Блаженних Учнів: «Віра. Любов. Непорушність». Ви, здається, вирішили? Ну от і добре, підписуйтесь. Про решту домовимося пізніш.
— Ваша схильність… — прошепотів Купхейп. — Я дуже вас поважаю. Навіть — між нами — люблю вашу роботу… Але я… я мушу закінчити свою. Це теж важливо… — і раптом, махнувши рукою, горбань став навколішки: — Влаштуйте мені зустріч з Хичем!.. Ви ж обіцяли! Благаю… Виконайте обіцянку! Ви ж чесна істота!
Це була та остання крапля, що вже перелилася через край. Шефу явно стало не по собі.
Чому? Він сам, напевне, не знав. Можливо, відчув у тих словах якийсь образливий натяк для самого щактифського суспільного ладу, а можливо — так воно, мабуть, і було — у шефа просто виробилася своєрідна хвороблива нетерпимість до такої, надзвичайно рідкісної в щактифському житті якості, як чесність. У всякому разі, коли в його присутності хтось говорив про чесність, шеф Легіону Любові відчував особисту образу.
Саме тому він і схопився, проліз між масивним металевим столом і пригвинченим до підлоги кріслом, пружними, такими ж як і у похмурого хичиста, танцюючими кроками побіг через кабінет до переляканого вкрай горбаня, який все ще стояв навколішках.
«Ну все, — подумав Іван, — зараз вліпить йому…»
І справді, шеф підбіг до горбаня, розмахнувся і… вихопив із тремтячих Купхейпових пальців непідписаний бланк договору. Побіг до столу, відсапуючись, проліз у крісло, натиснув кнопку.
Знову з’явився похмурий хичист. Панель лишилася незасунутою. Іван — він сидів біля самого входу — побачив, як, витягуючи шию, вертлявий молодик намагався почути, що ж говориться там, у кабінеті шефа…
— С-сейп! Слухай, Сейп, оцих двох… оцих двох… — шеф аж захлинався від люті, — цих двох друзів… виведи їх, моїх друзів, як належить…
Похмурий Сейп вхопив Івана і Купхейпа попід руки. Т коли вони уже виходили в зал для відвідувачів, з кабінету долинуло ще раз: «М-моїх дорогих друзів…» Панель засунулась. Хичист кудись зник. Літератори миттю оточили Бідила і горбаня. Лише один — високий худорлявий дід у темних окулярах — лишився сидіти, як і сидів.
Вертлявий молодик ліз просто Купхейпові в вічі. Він буквально засипав питаннями, не чекаючи відповіді на них:
— Ви особистий друг шефа? Ви часто з ним стрічаєтесь? Правда, шеф сьогодні в доброму гуморі? Це з вами ваш брат? Друг? Син? Чому ви мовчите? — Але тільки Купхейп хотів щось сказати, як молодик знову торохтів: — Ви любите шефа? Шеф вас любить? Ви «Кремом радості» мажете своє обличчя?
Бідило напружив увагу, жодного звуку не пропускав: прізвища! Прізвища цих суб’єктів!..
А вертлявий тим часом від вигуків перейшов до більш поширених речень:
— О, шеф мій давній знайомий! Він так прекрасно до мене ставиться! Ось, бачите, мій номер перший, — і молодик показав у себе на грудях приколотий папірець з номером «1». Тепер тільки Іван помітив, що на грудях у всіх присутніх теж біліли папірці з різними номерами. Найбільший, сьомий, був у високого діда в окулярах.
— Аякже, перший номер! — продовжував молодик. — Я перший у черзі, мене першого сьогодні прийме їх Шістдесят дев’ята схильність! І це, — я вам відверто скажу, — зовсім не випадково. Шеф, звичайно, прочитав уже мою ліро-космічну епопею-памфлет «Любов на кратері».
— О, це дійсно прекрасний твір, — не проговорив — проспівав соковитим контральто дебелий літератор з пухким підборіддям і з номером «2» на опуклих грудях. — Це чу-до-ово! Це чудесно!
— Ти, мабуть, перебільшуєш… — цнотливо засоромився перший номер. — А мені твоя остання поетична збірка здається неперевершеним зразком. Чорт забери, як це майстерно! Як тонко й оригінально! І досі обкладинка твоя стоїть перед очима!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83