Ви уявіть, — звернувся він до Купхейпа, — по жовтій палітурці навскоси з нижнього лівого кутка в правий верхній звивистим ланцюжком заголовок «Зелений сум»… А З верхнього лівого кутка в правий нижній, теж навскоси, — підзаголовок: «Інтимно-мінорна акварель»… Ні, заздрю! Від всієї душі заздрю!
«І чому вони ніяк не називають один одного? — непокоївся Іван. — А що, як всі оці літератори безіменні — з самими номерами?»
— Так, це справді найкраще, що має нині наша література, — злим голосом, ніби якусь лайку, проговорив високий хворобливого вигляду літератор з маленькими жовтими очицями й зеленкуватим лицем. На запалих грудях його білів папірець з номером «3». — Як би я хотів, щоб мої недостойні, мої нікчемні, мої бездарні твори хоч на крихітку наблизилися до того неперевершеного рівня, до якого так сміливо злетіли ваші!
— О-о!..
— О-о!.. Завів скромник! — дуетом загули літератори № 1 та № 2.
— А ваш маленький шедевр для дітей молодшого віку! — аж захлинався номер перший. — Хіба це не геніально? «Страшне вбивство в чорному тупику»… Вже у самій назві яка лапідарність! Яка свіжість!
— А ваша критика! Це ж епохально! — підспівував йому літератор № 2.
Купхейп, нарешті, прийшов до тями:
— Вибачайте, дорогі друзі, я дуже радий з вами познайомитись, але поспішаю… Змушений вас покинути.
— О, ми розуміємо, розуміємо! — хором забубоніли номери 1, 2, 3 та всі інші, крім 7-го, що продовжував мовчки сидіти, з усмішкою вдивляючись в Івана та горбаня.
— Один момент, зараз я надпишу… так… Ось… Прийміть, будь ласка, — і номер перший подав Купхейпу свою космічну епопею-памфлет з автографом: «Другу шефа — моєму другу!»
— І у мене прийміть!
— І у мене!
— У мене теж!
— І в нас!
— Ось візьміть!
Всі шість пронумерованих (крім сьомого) побажали подарувати свої книжки особистому другу шефа.
— Та куди ж я їх всі візьму? Спасибі! Спасибі! — ледве встигав Купхейп приймати щедрі дари.
У Івана відлягло від серця: на книжках стояли прізвища авторів. Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам’ятать. «Тільки б не забути, — турбувався Іван, — тільки б не забути…»
Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства.
Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися.
Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. За одною чорною, непрозорою панеллю глухо і безутішно ридала жінка.
І раптом Іван почув ззаду швидкі кроки. 3а ними неначе хтось гнався. І справді, за наступним поворотом їх наздогнав літератор № 1.
— Ваша схильність, — молодик відсапався, витер з вузенького чола рясний піт. — Як щирий мислячий організм, я мушу вас застерегти: не довіряйте ньому лірикові! Ну тому, товстому, що за мною в черзі…
— Отому, що з другим номером?
— Еге!
— Чому ж йому не можна довіряти?
— О, ви його ще не знаєте! Це така аморальна потвора… По-перше, в нього, коли він ще вчився у педкомбінаті, була незадовільна оцінка. Він не знав біографії Хича! По-друге, він немитою рукою потиснув руку їх Шістдесят дев’ятої схильності — це я сам бачив! І взагалі він гермафродит і плагіатор! Всі свої книжки з моїх списує!
Ви тільки не думайте, що я проти нього щось маю! Що ви! Що ви! Я чисто з принципових позицій! Він навіть мій дру.Г Він друг, але істина, — ви розумієте? — істина! Істина дорожча. Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий!.. Ми самі прийшли, а його сюди викликали. О, це небезпечний ворог! Це ідейний противник влади Хича! В журналі, який він редагує, в останньому номері…
— Я вам дуже вдячний за інформацію. Але я… Я поспішаю. Маю честь!
Номер перший відстав. А за наступним поворотом їх, так само засапавшись, наздогнав другий номер.
— О ваша схильність, мені вас так жаль! — забриніло його співуче контральто. — Чорні душі ввели вас в оману! Все, що ви чули від цього негідника, підла брехня.
— Від якого негідника?
— Ну, звичайно ж, від першого номера! Ніякої дружби у нього з шефом нема. Все вигадки. І в черзі він перший тільки через свою спритність. О, я його знаю… Він, коли 6 міг, давно б уже Палац Безсмертного висадив у повітря!
— О?!
— Так, так! Не вірте жодному його слову. Він таємний несхильник, і всі вони, всі — законспіровані несхильним. От, наприклад, третій. Ну, той, що в черзі за мною. Ви знаєте, які ідеї пропагує він у своїй бездарній дитячій повісті? Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83