Вогонь схоплюється над ними, жовта пара повиває, а з широкого отвору найбільшого центрального куба пнеться-виповзає на металевому череві зелений повітряний хижак. Хич мислить…
Хич мислить — і над морем ревучою зграєю мчать повітряні кораблі. Попереду ціль. Вогонь! Мечі променів схрещуються на чепурненькому білому острівці. Жовта пара, зелений дим, і вже на місці острова рівне, спокійне море. Хич мислить…
— Хич мислить! — врочисто проголошує Купхейп, і жовтий екран заповнюється новим зображенням.
…Широчезний, яскраво освітлений зал. На стінах зеленим вогнем палають слова: «Іменем Безсмертного їж!», «Їж і ні про що не думай!»
Тисячі трудівників, охоплені патріотичним поривом, їдять, їдять схвильовано, їдять завзято, — радісно, натхненно їдять. А наївшись, дружним, солодкоголосим хором співають хвалу Хичу. Мовляв, спасибі йому, Мислячому, що так любить своїх підданих, любить трудівників, любить…
— Брехня!! — прогуркотав глухий бас за спинами горбаня й Бідила. В шафах затріщало, екран погас.
Червоне променисте марево сунуло Тихим залом. Гримів глухий голос, і в такт його перекатам трепетало таємниче сяйво:
— Хич Дев’ятнадцятий — гнобитель шхуфів! Двадцятому не бувать!
Допливши до протилежної стіни, сяйво пройшло крізь неї. В тому місці стіна зарожевіла, зробилась прозорою, і крізь сяючу пляму стало видно сусідній зал. Пляма тьмянішала й тьмянішала, і через кілька цот вона була вже такою, як і вся стіна. Голос подаленів, замовк.
Купхейп сидів немов приглушений: очі вирячені, губи сіпаються.
— Що це таке? — украй здивований, запитав Іван.
Горбань наче й не чув.
— Вам погано?
Купхейп грізно насупився, рука потяглася за плескатою скринькою з рефлектором. Іван знизав плечима:
— Чого ви гніваєтесь? Я ж тільки запитав, що це таке…
Купхейп схопився.
— Не смійте про це питать! — закричав він, розмахуючи чорною скринькою. — Ніяких запитань! Чуєте? Ніяких запитань! — І, трохи заспокоюючись, додав: — Якщо ви цінуєте мою приязнь — згодного запитання про це…
Поволі спливав час. Бідило наполегливо вчив мову. Він уже розмовляв, читав і навіть писав по-щактифськи. Останнім часом горбань змусив його не лише вчитися, а й вчити. І Купхейп, і Чакт, а потім і Хетат Ааф стали вчитися у Бідила мови землян. Застосовуючи рефлектори-інтенсифікатори, вони, як і Бідило, робили чималі успіхи, а з часом опанували цю Іванову мову майже в такій мірі, як і він їхню.
Купхейп узяв за звичку вечеряти удвох з Бідилом. Поїдять, сяде горбань в крісло, Іванове присуне поближче.
— Сідай!
І почне правити теревені. Та все про себе: і добрий він, мовляв, і щирий, і такий самотній… Ні з ким і словом перемовитися. І так же йому Бідило подобається, з першого погляду запав у душу.
Зробить таку психологічну і, на думку Івана, дуже примітивну підготовку, а тоді й випитувати почина: що в них на Землі є, чого нема, що буде…
Цікавість ця давно вже не подобалась Іванові… Все, що він уже знав про суспільство Щактиф, примушувало його Зважувати кожне слово.
Якось під час такої розмови — а сиділи вони у невеличкій кімнаті, відгородженій від Тихого залу, — і запитав Купхейп у Бідила:
— А що означає на вашій прекрасній мові слово «аапчхи»? Які благородні почуття хотіли висловити ви цим урочистим словом, вітаючи там, на березі океану, нашого мужнього генерала Хипіца? Чи не б оце звучне і лаконічне «аапчхи» точним перекладом нашого щактифського вітання «ехип»?
— Ні, — Бідило ніяково всміхнувся. — То я просто чхнув.
— Що значить «чхнув»? Вчора уві сні ви говорили: «Чхати я хотів на цю радіацію».
— Бачите, у нас, у слов’ян, є такий вираз: «Начхати мені на те». «Начхати» — значить виразити зневагу. Але я…
Та Купхейп уже не слухав. Мить — і в руках його блиснула рефлектором плеската скринька. Сліпучий промінь б’є Іванові у вічі. Вперше в житті Бідило відчуває, що ні рукою, ні ногою ворухнути не може. І, вже гублячи свідомість, помітив: Чакт посміхається. Дивно якось, сумно, презирливо… Чакт посміхається…
………………………
…Коли Бідило опритомнів, у кімнаті не було вже нікого. Невідь звідки долинав знервований, тремтячий голос Купхейпа:
— Він державний злочинець! Він образив Хипіца, довірену особу Хича! Я мушу віддати його Легіону. Хет, встань, засунь панель. Що за дурна звичка залазити на крісло з ногами!
Аж тепер тільки Іван помітив, що панель до Тихого залу не засунута.
— Ой татуню, я так добре вмостилася… Та він нічого не чуб! Після такої дози опромінювання тоци три, а то й чотири його хоч на шматки ріж. Він зараз такий гарненький! Татуню, а може, він зовсім не злочинець?
— Він державний злочинець.
— Ах, татуню! Ти ж завжди кохався у філології. Ну що таке злочинець? Всі злочинці — мислячі істоти. Всі мислячі істоти — злочинці. Ми всі — злочинці, так само як всі злочинці — ми. Все є всім. Елементарно!
— Прибери ноги з крісла! Вдруге кажу!
— Батьку, — це вже голос Чакта, — ти хоч би зараз розповів, у чому ж суть твоїх дослідів над Іваном?
— Причому тут досліди? Іван — політично небезпечна істота. Я мушу передати його Легіону Любові або партії Прогресивних Перукарів.
— А я хочу знати, — знов голос Чакта, — що більш потрібне населенню нашої країни: розкриття цього, як ти кажеш, злочину чи завершення твоєї наукової праці?
Мовчання.
Хет мугикає пісеньку.
І нарешті тихе Купхейпове буркотання:
— Ти маєш рацію, синку. Ти маєш рацію… Але ні риск, риск…
— Батьку, я хочу знати…
— Так, так… Ти правий. Я розповім дещо. Слухайте. Перше ніж говорити… Хет! Востаннє кажу: прибери ноги з крісла!
— Уже прибрала!..
— Перше ніж говорити про мої досліди, я мушу поділитися з вами деякими міркуваннями відносно самого піддослідного.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83