Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92