«Ви тільки подивіться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш».
– Тут є все, Марго. І ліс, і річка, і ставок, і квіти. Все, що забажаєте.
Я роздивлялася величезний мурашник в траві. Добра земля, чиста, якщо мурахи обрали її своєю домівкою. Сидячи навпочіпки, я глянула вгору на Сергія, який стояв поруч. Знизу він здавався високим, як вежа.
– Так, Сергію. Здається, тут є все, крім людей. Де вони?
– Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Інакше б ця земля не була такою гарною, чи не так?
Я згодилася.
Ми довго гуляли лісом. Я назвала його Букінгемським. Купалися в річці, лежали під сонцем. Я назбирала квітів і сплела з них вінок, у якому, за словами Сергія, була схожа на лісову мавку.
Коли ми повернулися до машини, Ігор вже розпалив багаття і смажив шашлики. На невеличкій галяві – біла скатертина, заставлена різноманітною їжею. Оце так сервіс!
– Сергію, а ви вмієте відпочивати!
– Так. Це в нас родинне.
Сутеніло. Я необережно здригнулася, і Сергій одразу вкутав мене піджаком. Боже мій, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. І нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина лише ускладнює ситуацію. Що тепер робити? Як відмовитися від подальших зустрічей? Сергій вдавав, що підкладає дрова у багаття, а сам потайки спостерігав за мною. Я зустрілася з ним поглядом і подумала, що зараз, коли в його очах грають відблиски полум'я, є в ньому щось схоже… Але на кого?
– Мені добре з вами, Марго. З тобою. Надзвичайно добре.
Ну от, дурепо, ти сама заварила цю кашу. Краще помовч. Що я й зробила.
– Мені вже давно ні з ким не було так затишно.
– А як же Ваші друзі?
– У мене їх небагато. І не хочу тебе лякати, але ти мені не друг.
– Тоді облишмо цю тему. Друзів, значить, у тебе небагато. В принципі, їх завжди бракує. А батько, мати, сестри, брати?
– Я єдина дитина в родині. Батько завжди заклопотаний справами. Мама померла, коли… Одне слово, давно.
– Вибач.
– За що? – Він знизав плечима. – Ти нічого не зробила.
– Інколи людям треба вибачати саме те, що вони нічого не зробили.
– Дивна ти дівчина, Марго. Ти ж знаєш, хто я такий. По очах бачу, що знаєш. Ну, там «перша скрипка» і все таке…
– Тебе це обтяжує?
– Ні. Мене це лякає. Я боюся слави. З нею я самітній. З друзями теж. З батьком так само. З тобою – ні.
– Але ж ти любиш свою професію, так? Чи досягнув би такого, не будучи в неї закоханий?
– Я кохаю не свою професію, а свою скрипку. Однак крім неї існують інші речі. Прекрасні. Наприклад, ти.
Я зацьковано озирнулася. Ну от! Я ж тебе попереджувала!
– Сергію, вже пізно, відвези мене додому.
– Розумію, Марго. І не хочу на тебе тиснути. На тебе не можна тиснути. Ти… інша. Але, благаю, дай собі час. Не поспішай з рішеннями. Не опирайся течії. Дозволь їй нести тебе, може, місце, куди вона тебе принесе, не таке вже й погане?
Яка виразна метафора! А він казав, що мова – не його стихія. Може, героїня якогось класичного твору і не вагалася б з відповіддю. Вигадала б щось на зразок: «Сергію, пробач, але я вже знайшла свій острів». Проте життя інколи складніше за класичні твори.
– Я подумаю, Сергію.
– Дякую.
– Ні. Це я тобі дякую. День був… – Я завагалася на хвилинку. – «Полотно, зіткане із мрій».
– Шекспір?
Я не змогла не усміхнутися:
– Ні. Я. А ти вмієш говорити компліменти, Сергію, вмієш.
Ми повернулися до міста о восьмій. Сергій запропонував заїхати до нього на чашечку кави. Я знала, що ця банальна фраза не приховувала нічого, окрім звичайної гостинности. Весь день мене атакували безпідставні підозри, може, настав час елементарної довіри. Сергій вже збирався щось сказати, з блиску його очей я зрозуміла, що саме, і випередила його:
– Так, так. ви мали рацію. Важко вірити людям. Дуже важко. А кави я хочу. Мені щось зимно.
Він вийшов з машини і подав мені руку:
– Тоді – ласкаво запрошуємо!
Розкішна квартира і, хоч як дивно, зі смаком. Зазвичай, гроші вбивають в людях добрий смак. Проте це був не той випадок.
Каву пили у вітальні. Сергій розповідав про своє навчання в музичній школі, про свої гастролі і концерти. Я зачаровано слухала і думала, які ми все-таки різні.
Раптом у двері подзвонили. Сергій здивовано звів брови, вибачився і пішов відчиняти. Я почула хрипкий чоловічий баритон:
– Привіт.
– Привіт.
– Чого дзвониш?
– Уяви собі, забув ключі. Добре, що ти повернувся раніше. Як провів день? Сподіваюся, не сам?
– Ш-ш-ш. В мене гості.
Двері відчинилися, і до вітальні зайшов високий чоловік в діловому костюмі, на ходу послабляючи вузол краватки. Він побачив мене, завмер, здивовано присвиснув, і, повернувшись до Сергія, сказав:
– Оце так несподіванка!
Мені перехопило подих. Тільки не червоніти, тільки не червоніти! Так от, кого ти нагадав тоді, коло вогнища, Сергію! На мить, на якийсь відсоток миті ти був такий схожий на нього.
Сергій зніяковів:
– Ви що, знайомі?
Час втрутитися.
– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.
Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»
Він поплескав Сергія по плечу:
– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!
Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:
– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:
– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.
Найвідоміший юрист похитав головою:
– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92