– Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він – результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він – просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного – якісно виконувати мої доручення.
Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? – То, може, так і спитаєш, Марго?
– То ви мене берете?
– Так. Коли ви зможете почати?
– Будь-коли.
Він погортав сторінки настільного календаря:
– Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?
– Так.
– Тоді домовилися, Марго. Але дивіться – ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам – один великий сюрприз.
Так. Це він правильно підмітив.
– Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!
Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.
Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб – в животі бурчало.
– Марго!
Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.
– Марго!
Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!
– Марго! Та що ж це таке! – Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася – срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина – і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»
– Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.
– Я помітив. Гукаю вас – не обертаєтеся. Біжу – не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!
Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.
– Як співбесіда?
– Дякую. Здається, добре. Через тиждень – на роботу.
– Вітаю. – Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:
– Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.
– Вибачте… Мені дуже прикро, але…
Метал у голосі:
– І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?
Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, – закидайте мене камінням, – я не змогла.
– «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?
Він кивнув:
– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?
Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.
Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?
– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
– Ви поспішаєте?
– Відверто кажучи, я дуже стомилася.
– Дякую за відвертість.
– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
– Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
– Що саме?
– Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
– Вибачте, мені час…
– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.
Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92